ІНТЕРВ'Ю
з Головним Командиром ВО «Тризуб» ім. С.Бандери
полковником Дмитром Ярошем
Останні дострокові вибори до Верховної Ради, здавалось би, зупинили процеси московського реваншу в Україні, що активно проводився антиукраїнським урядом Януковича. Укази Президента Ющенка про присвоєння звання Героя генерал-хорунжому Роману Шухевичу, про відзначення річниці Голодомору, заяви про можливу декомунізацію також дають надію на те, що Українське питання, нарешті, стане для влади ключовим і вирішальним. Друже Командире, як Ви можете охарактеризувати існуючу сьогодні суспільно-політичну ситуацію в державі. Чи ще ідеологема «Тризуба» про «режим внутрішньої окупації» є актуальною?
ВО «Тризуб» ім. С.Бандери брав активну участь у всіх процесах, що відбувалися в державі Україна у 2007 році. Тому ми були не сторонніми спостерігачами, не об'єктами, а суб'єктами того політичного життя, що вирувало навколо. А значить могли зсередини бачити хто чого вартий в українському політикумі.
Так, справді, реванш промосковських сил призупинено, але, по-перше, явно не назавжди, а по-друге, ті, хто зараз при владі не раз доводили свою абсолютну неспроможність утримувати ситуацію під контролем і, тим більше, вести українців до свободи, справедливості та добробуту. Переконаний, що і цього разу їх безідейна боротьба за «корито», під прикриттям оманливих соціальних гасел, призведе до загального розчарування серед тих, хто віддав їм свої голоси і черговий раз кине Україну у вир випробувань.
Ще раз наголошую: тільки боротьба під прапором української національної ідеї може втілити віковічну мрію українського народу — зробити його, а не різнокольорових політико-бізнесменів, господарем своєї долі на своїй землі. Все інше від лукавого! Це перший аспект.
Аспект другий. Президент Ющенко все ж таки патріот своєї землі. Не думаю, що йому аж дуже подобається годити тим, хто заявляє про своє право ним маніпулювати. При цьому, на жаль, Віктор Андрійович ніколи не був і навряд чи стане українським націоналістом, і, як не крути, неможливо його віднести до касти людей «мужніх, мудрих і шляхетних» (Д.Донцов) — достатньо згадати послідовність його дій на вищій державній посаді. Як ми зараз ставимося до пана Президента? Так само як і у 2005 році. Ми чудово усвідомлюємо, що він всього-на-всього виконавчий директор неоколоніального утворення, який, як патріот, намагається максимально зробити добра своєму народу (звідси і вищезгадані укази і заяви), але не все йому дозволяють. Та й те, що робиться ним позитивне для українства — це результат зростаючої всупереч політиці влади національної свідомості та громадської активності українців.
Ми підтримували і будемо підтримувати будь-які дії Президента, що йдуть на користь нації, ми виступали і будемо послідовно виступати проти тих його дій, що йдуть урозріз з інтересами нації. Матрицею ж для нас в оцінці тих чи інших вчинків будь-якого владоможця слугує ідеологія українського націоналізму.
І ще. Про «режим внутрішньої окупації». Це не тільки ідеологема, це реальний стан існуючих речей у нашій Вітчизні. Достатньо глянути на національний склад Верховної Ради, Уряду, секретаріату Президента для того, щоб однозначно заявити: українці — ширма для чужинців, що окупували всі ключові системотворчі посади у структурах влади. І не важливо яку взяти фракцію тої ж ВР — тими українцями, що там є, завжди маніпулюють люди із неукраїнським способом мислення.
Саме тому українські митці оголошують наприкінці минулого року Україну «зоною культурного лиха», саме тому русифікація продовжує йти семимильними кроками, саме тому інформаційний простір виховує манкуртів, яничарів і дегенератів (достатньо подивитися «розважальні» програми і мультфільми для дітвори по телебаченню для того, щоб переконатися у правоті цих слів). Внутрішня окупація української нації реальна. Вона присутня не тільки в коридорах влади, але й у дитячих садочках, школах, технікумах, ВУЗах, на підприємствах, в ЗМІ, на вулицях міст і сіл.
А для того, щоб дезорієнтувати народ, і в першу чергу його активну частину, і дозволяється «ляльководами» присвоювати високі державні звання, тим, хто героїчно воював… явно не за таку Україну, яка є сьогодні; тому і Голодомор відзначаємо з кожним роком все серйозніше, тому й державний статус української мови поки що існує, і навіть не виключено, що борці за волю України отримають офіційний статус, — треба ж аборигенам хоча б якісь подачки кинути з панського столу. А ми тішимося!..
До того ж треба усвідомити те, що світ за останні десятиліття сильно змінився. І тепер не тільки Москва висуває претензії на наші душі і на нашу землю. Світові хижаки у вигляді транснаціональних корпорацій та різноманітних космополітичних центрів уже зараз роблять неабиякі спроби перетворити Україну на територію без українців. Це проявляється, знов таки ж, в лібералістичній інформаційній політиці; у культивуванні содомії та інших різноманітних збочень; у лібералізації Церкви; у так званих постмодерністських вивихах у літературі та мистецтві; у провокуванні необмеженої міграційної політики тощо.
Тому, ще раз наголошую, внутрішня окупація існує! А для того, щоб її ліквідувати та здобути те, на що маємо право — українську національну державність — треба прикласти дуже багато сил і енергії.
Наскільки я пам'ятаю, то у лютому минулого року Ви, друже Дмитре, своїм відкритим листом ініціювали черговий етап об'єднавчого процесу в націоналістичному середовищі. Минув майже рік… Чи є якісь успіхи на цій «ниві»?
Критерії оцінки успіхів чи невдач у цьому процесі можуть бути різними. Думаю, що наші попередники з ОУН під проводом Євгена Коновальця, оцінюючи його, сказали б: «як мокре горить». І не виключаю, що організаційні санкції за такі повільні дії могли б бути досить гострими.
Якщо ж говорити, виходячи з позицій, що існують в націоналістичному середовищі на початку ХХІ століття, то значного прогресу все ж таки вдалося досягнути. Перше, абсолютно реальне досягнення — це відпрацювання моделі своєрідної націоналістичної конфедерації, що складається з Організації Українських Націоналістів і ВО «Тризуб» ім. С.Бандери.
Протягом 2007 року відбулась ціла низка спільних зустрічей, нарад, вишколів, акцій політико-пропагандивного та націозахисного характеру, під час яких ми, по-перше, подолали негативні історичні стереотипи (на кшталт: «мельниківці» і «бандерівці» ніколи не досягнуть єдності); по-друге, переконалися у тому, що ідейний чин на благо нації та держави — найреальніший об'єднуючий чинник; по-третє, не на словах, а на ділі поєднали кадрові, інформаційні, технічні ресурси наших структур, чим примножили сили українських націоналістів. І, помітьте, все це робилося без гучних заяв, прес-конференцій та голосіння про об'єднання.
Не можу не відмітити у цьому контексті стратегічної ролі Голови ОУН друга Миколи Плав'юка. Якби не його послідовна, виважена, й водночас революційна, позиція, то навряд чи ми сьогодні підійшли б до того, що члени ОУН, які вважають за потрібне, стають членами «Тризуба» і навпаки; що Головний командир «Тризуба» стає радником Голови ОУН, що координуються практично всі заходи наших організацій. Така співпраця відкриває потенціали людей і організацій. Ми тепер можемо оцінювати один одного не з позиції сказаного, а з позиції зробленого. І кожна структура при цьому займає свою нішу у спільній боротьбі, а кожен член цих структур може реалізувати свої наміри і потенціал згідно тих характерологічних і психологічних якостей, які йому властиві.
Також позитивно розвиваються стосунки «Тризуба» й УНА-УНСО. У грудні 2007 року відбулась низка зустрічей представників наших об'єднань щодо зближення ідейних, концептуальних, політико-програмових і організаційних позицій. Вважаю, що вже найближчим часом, у січні-лютому, у нас з'явиться можливість і з цією організацією вийти на рівень стосунків, що існують у нас з ОУН.
На цей день розвиваються контакти на високих рівнях з Організацією Українських Націоналістів (революційною), Молодіжним Націоналістичним Конгресом, Українською Партією, Українською Республіканською Партією тощо. Сподіваємося на налагодження нормальних націоналістичних стосунків з Всеукраїнською молодіжною організацією «Національний Альянс» — певні зрушення є і на цьому відтинку.
На моє переконання, 2008-й стане роком, коли українські націоналісти впритул наблизяться до відновлення єдності й ефективності націоналістичного руху. Ми мусимо за цей рік пройти ті рівні об'єднавчого процесу, на необхідності яких наголошував славної пам'яті Провідник «Тризуба» Полковник Василь Іванишин, а саме: ідейний, ідеологічний, програмовий, політичний, організаційний та особистісний. Тільки тоді українські націоналісти підготують базу для органічного, а не формально-механічного об'єднання всіх структур під стягом українського націоналізму.
Найкращим же вшануванням пам'яті наших попередників у боротьбі за державність і свободу нації буде проведення на початку 2009 року ІІ-го конгресу українських націоналістів, на якому буде створено Провід українських націоналістів, прийняті спільні ідейно-світоглядові, концептуальні, програмові документи, закріплені внутрішньо-організаційні постулати і принципи. Такий Конгрес має всі шанси стати початком нової ери націоналізму в Україні та світі. А потреба у цьому є і неабияка…
Головне усвідомити при цьому одну незаперечну істину: «В національно-визвольній боротьбі або всі виграють, або програють теж усі!» (В.Іванишин).
Ви тут згадали про світ… А чи діє зараз Міжнародний Антиімперський Фронт? І які зараз стосунки з воюючим Кавказом, національно-визвольними рухами інших народів?
Міжнародний Антиімперський Фронт було створено 8 травня минулого року, як раз в день смерті Провідника Василя Іванишина. Більше того, ця міжнародна організація — це, власне, його дітище. Зрозуміло, що ті задуми, які мав друг Василь, не можуть тепер бути реалізовані у повній мірі. Генія замінити неможливо… Але боротьба вимагає від нас, націоналістів, вести її на всіх фронтах — у тому числі й на антиімперському. Виходячи із цього, ми регулярно проводимо інформаційні та політико-пропагандивні акції такого характеру.
Окрім цього, нам вдалося розширити контакти МАіФ і вже сьогодні зав'язався живий діалог з литовськими націоналістами, з'явилися контакти з латишами й естонцями. Балтійські народи — це стратегічний союзник українців. І саме тому МАіФ максимально активізує свою діяльність на цій геополітичній вісі. Думаю, що дуже скоро, буквально через декілька місяців, ми зможемо розповісти про конкретні результати такої співпраці.
Кавказ — це окрема тема… Як Ви знаєте, наш Антиімперський Фронт було засновано двома структурами — це Рух за деколонізацію Кавказу і «Тризуб» імені Бандери — приклад, до речі, унікальний, бо не часто можна зустріти факти, коли мусульмани і християни в одному строю протистоять сатанинському імперіалізму. Стосунки ж і на цей момент у нас робочі. Ми активно співпрацюємо в інформаційній сфері та плануємо певну роботу на майбутнє. На жаль, головною перепоною на шляху активізації нашої спільної боротьби є, як завжди, брак матеріальних ресурсів. Але ми з часом вирішимо і цю проблему.
А чи змінилося щось у Ваших стосунках після проголошення президентом Доккою Умаровим Кавказького Імарату?
Ні ми, українські націоналісти, ні наші союзники по антиімперській боротьбі не є наївними дітьми, які не розуміють реалій життя. Чеченський народ з 1994 року веде збройну боротьбу проти московського імперського монстра. Втрати в людях маленького по чисельності, але великого по духу народу жахають.
Народ же, що бореться за своє національне і соціальне визволення проти окупантів та політики геноциду має право на будь-які методи самозахисту. Ось і чеченський народ (не ті чеченці, що в свідомості українця-обивателя асоціюються з криміналом, а ті, що 13 років зі зброєю в руках відстоюють свою свободу і незалежність) веде таку боротьбу доступними їм методами. При цьому, не тільки військовими, але й політичними. Один із них — це проголошення Кавказького Імарату.
Можна погоджуватися, чи не погоджуватися з правильністю такого кроку. Але я переконаний, що втручатися у ці справи нам, людям, що перебувають зараз в теплі, тиші, відносній безпеці принаймні — неетично. Якщо моджахеди різних кавказьких республік вирішили скоординувати свої дії, то хай їм допомагає у цьому Бог.
Єдине, на чому хотілося б наголосити, так це на тому, що ні в якому разі неможна перетворити вищезгаданий Імарат на таку собі кавказьку міні-імперію. Також при цій нагоді хочу побажати Аміру моджахедів Кавказу пану Умарову і його побратимам по зброї максимально зменшувати кількість старих і не плодити нових ворогів.
Люди Книги — християни і мусульмани — можуть завжди дійти згоди, бо глибинні цінності ми маємо дуже схожі. Головне, не піддаватися навіюванням тих, хто, оголошуючи себе святішими всіх святих, стравлює наші два — з одного боку різні, а з іншого — такі схожі світи. Віра в єдиного Бога, виконання Заповідей, розуміння Добра і спільна боротьба зі злом, повага один до одного — це ті скелі, на яких може бути збудоване майбутнє людства. Ми знаємо, що не всі ті, що напоказ моляться Аллаху, є мусульманами. Також усвідомлюємо і постійно переконуємося, що далеко не всі ті, хто накладає на себе святий для нас знак Хреста, є християнами.
Якщо будемо і надалі притримуватися такої лінії, тоді маємо всі шанси на зміцнення спільного для християн і мусульман антиімперського руху і, врешті-решт, на перемогу Добра над злом. Це наша позиція.
Повернемося до проблем українських. Зараз стає все актуальнішим питання нелегальної міграції в Україну представників народів Азії та Африки. Чи мають українські націоналісти своє ставлення до цієї проблеми?
Для України ця проблема не є новою. Міграція через територію нашої Вітчизни триває вже тисячі років. І це не дивно, бо знаходиться вона «на грані двох світів» — Європи й Азії. Відношення ж до неї, як і до всіх інших проблем, що загрожують існуванню нації, має бути в першу чергу націоналістичним. Наголошую саме на цьому — націоналістичним, а не націонал-соціалістичним, комуністичним, соціал-націоналістичним, лібералістичним тощо.
По-перше, необхідно усвідомити, що нелегальна міграція, або й міграція взагалі — це наслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики ворожих Україні сил. Вона є послідовною і системною. І має на меті підміну на українській землі корінного етносу представниками різних народів.
Ми, українці, чудово пам'ятаємо, як окупаційна радянська влада, виморюючи голодом, репресуючи, вивозячи у Сибір та Казахстан десятки мільйонів наших співвітчизників, завозили на нашу землю сотні тисяч чужинців, в першу чергу російської національності. Наслідки такої політики геноциду даються взнаки і тепер. Далеко не всі громадяни України виявили та й виявляють повагу до української нації, до її культури, до права українців мати власну національну державу.
Десь аналогічна ситуація складається і зараз. На місце мільйонів українців, що у пошуках кращої долі виїжджають за кордон на заробітки, а точніше, штучно вичавлюються з Батьківщини, заїжджають сотні тисяч африканців і азіатів — таких же мігрантів, як і попередні «брати-росіяни», тільки з іншим кольором шкіри. І знову-таки із різним ставленням до українців та їх державності. (А хіба має значення якого кольору шкіри окупант? Чи стає він від цього кращим або гіршим?)
При тому, помітьте, що основний потік мігрантів йде через територію знов-таки нашого одвічного ворога — Московської імперії. І тут же Кремль, через свої спецслужби, створює цілу купу до холери радикальних молодіжних угрупувань з начебто національним забарвленням, які визначають міграційну проблему головною для української молоді та політики.
І здавалося б усе правильно: «старший російський брат» «турбується» про «молодшого». Та тільки турбота ця «гикається» нашому народу зведенням на манівці тисяч патріотично налаштованих хлопців, що з відкритим серцем починають вирішувати проблему міграції у свій спосіб, забуваючи, що для українців головною боротьбою є боротьба «За» — за національну державність українців. І що зупинити потоки в'єтнамців, корейців, китайців, нігерійців, узбеків тощо можна тільки одним способом — здобуттям Української Соборної Самостійної Держави.
А що ж робити зараз, коли вже сьогодні мігранти нахабніють? Вони ’валтують дівчат, розповсюджують наркотики, опановують бізнес, створюють потужні мафіозні угрупування та цілі моноетнічні райони і т.д. Відповідь можлива така: тиснути на наявну владу і створювати такі націоналістичні структури, які б під прапором української національної ідеї змогли реально протистояти цій експансії.
Наприклад, без участі місцевих корумпованих владоможців і міліціонерів неможливо вирішити питання з легалізацією цих чужинців. Тому, для того, щоб призупинити або унеможливити цей, до речі, дуже прибутковий злочинний бізнес, необхідно виявити тих, хто справді винний в цій проблемі. А потім… методів національного захисту є дуже багато. Далі хай працює фантазія. Таким чином і хлопці будуть гартуватися, і справа буде реально робитися. До речі — от де можуть проявити себе новопризначені силовики нового уряду!
Приклад другий. Місцева влада, що потурає цій антиукраїнській політиці за активної системної роботи українських націоналістів може бути замінена під час виборів. Якщо ж шляхом фальсифікацій їй вдасться втриматися, то тоді її можна змінити, використовуючи революційні методи.
Приклад третій. Якщо не вистачає сил на самостійне вирішення вищезгаданих проблем, тоді підключайте тих чесних офіцерів-патріотів, які хоч і не в великій кількості, але все ж таки є в українських силових структурах. Разом такі питання вирішувати буде легше. І не треба боятися параноїдальних звинувачень у «кагебізмі» — боротьба за Україну ніким не приватизована. Чим більше українців, незалежно від їх суспільного статусу, відкрито чи непомітно для людського ока, стане в лави борців за Українське Право, тим швидше ми досягнемо результату…
Але ж все це робити набагато важче, ніж голодних здичавілих в'єтнамців ганяти по теплицях. Там багато розуму не треба: бий у зуби, кричи «Смерть ворогам!» — і ти вже герой. А ось піти тим шляхом, яким йшли підпільники ОУН чи повстанці УПА — «нє вєлєно», бо доморощені «фюрерки» псевдонаціоналістів годуються з руки емісарів ФСБ або ГРУ.
Тому, повторюю — проблему міграції можна повністю вирішити, тільки здобувши шляхом національно-визвольної революції Державу української нації. Будь-які інші формули — намагання завести українців на «болотяні вогні» ворожих ідеологій, ворожої політики, ворожих лідерів.
Ще питання стосовно кримської проблеми. Чи є у «Тризуба» якісь плани стосовно її вирішення?
Національно-визвольна боротьба є всеохопною, а тому українським націоналістам не можна працювати безсистемно. Звичайно, що наша Організація, в міру своїх можливостей, завжди намагалася приділяти увагу Криму як споконвічній частині української землі. Наголошую саме на цьому: Крим — невід'ємна складова України!
Волею долі в українському Криму опинилися греки, болгари, представники інших племен і народів. У середньовіччі півострів було захоплено татарами, які потім стали називатися кримськими. В 40-х роках 20-го століття радянським окупаційним режимом Крим був штучно заселений мігрантами з Росії. Таким чином, ця перлина нашої Батьківщини отримала багатонаціональний склад, але від того не перестала бути українською.
Ми, націоналісти, з розумінням ставимося до тих проблем, що мають кримські татари, бо ситуація склалася так, що окрім Криму цей народ немає більше ніде в світі землі, яку б вони могли назвати своєю Вітчизною. Саме тому Полковник Василь Іванишин розробив концепцію вирішення кримської проблеми, яку він назвав «Кримський вузол». В ній зроблені конкретні пропозиції щодо виходу із тої негативної ситуації, яка склалася там. (Ознайомитися з нею можна на сайті «Бандерівець»).
Але, окрім концептуальних напрацювань ми постійно відстежуємо ті процеси, що там відбуваються, і шляхом відповідних акцій, зустрічей з представниками української та кримськотатарської громад, інформаційно-пропагандивної роботи намагаємося впливати на них. Вже декілька років поспіль бандерівські похідні групи беруть участь в літніх заходах, що їх організовує Кримськотатарський молодіжний центр, відбуваються регулярні поїздки груп старшин Організації для збору інформації та виконання інших завдань. Були випадки, коли наші підрозділи допомагали українським бізнесменам вирішувати певні проблеми, що у них виникали з московським криміналом на півострові. Тобто робота йде досить таки широкомасштабна.
У грудні минулого року я з групою старшин також здійснив робочу поїздку до Криму, під час якої відбув декілька зустрічей з українцями, кримським татарами, представниками влади тощо. Висновки з цієї поїздки привіз невтішні. Складається враження, що в Криму активно і системно працює декілька впливових світових чинників.
По-перше, це звичайно ж Росія. Їх інтереси представлені на рівні суспільно-політичного життя, бізнесових справ, інформаційного простору, «московського православ'я». Потужним чинником є окупаційний Чорноморський флот і спецслужби. Кримська земля незаконно скуповується московським капіталом у неабияких розмірах. Самозахоплення земель кримськими татарами — це просто дитячі забавки у порівнянні з діями росіян. При цьому Росія веде себе нахабно й агресивно. Головним же ідеологічним її постулатом є відновлення масштабної Московської імперії і повернення Криму «в її лоно».
Проявляє свою активність на півострові й Туреччина. Через кримськотатарський муфтіят та їх громадсько-політичні структури спецслужби цього нашого південного сусіда проводять не тільки розвідувальну, але при тому й іншу роботу. Наприклад, вже зараз у Сімферополі з'явилися цілі етнічні турецькі райони. Ідеологічним же постулатом турецьких груп впливу є відродження Османської імперії та захист ісламу.
Третім чинником, що в недалекій перспективі може стати дуже небезпечним для України, є арабський. Вже існують цілі поселення кримських татар, що релігійно належать до різних арабсько-ісламських напрямків, і також цілі райони Сімферополя стають арабськими. Знов-таки робота арабами ведеться з чітких ідеологічних підвалин — створення світового ісламського халіфату, звичайно ж, під керівництвом арабів.
Крім цього, свою активність проявляють й інші, на цей момент, не такі потужні чинники, як вищеперераховані. Але це не дивно: геополітичні інтереси має будь-яка держава, а тим більше імперії. Дивно інше (або й не дивно!): київська влада абсолютно абстрагувалася від кримських проблем. Українці Криму покинуті напризволяще. Таке враження, що ні
Президенту, ні уряду ці питання просто не цікаві. Але менше з тим…
Розраховувати, що режим внутрішньої окупації буде вирішувати проблеми українців як в Криму, так і в інших регіонах держави, не доводиться. Тільки сам народ, об'єднаний національною ідеєю, здатний їх вирішити. І ніхто інший.
Тож хай живе українська національно-визвольна революція!
Дякую за інтерв'ю.
Інтерв'ю брала Марічка Зарубінська
Джерело: Бандерівець
Наша кнопка
версія для друку
