Дмитро Білий. Малиновий клин

ЗМІСТ

 

З часів прадавніх

Тмутороканське князівство

Відродження козацького війська

Посольство Головатого

На Кубань!

На нових землях

Не пив води кубанської — не їв каші козацької!

Добрий козак баче, де отаман скаче

Слава нашим чорноморцям — орлам України

Традиції кубанської культури

Революція

Розстріляне відродження

Голодомор

Терор

Війна

Незнищенна єдність

Про автора

З ЧАСІВ ПРАДАВНІХ…

За свідченням археологів перші люди з'явилися на терені сучасного Краснодарського краю ще за 100 тисяч років до нашої ери. Залишки їхніх стоянок знайдено при розкопках поблизу міст Сочі, Адлера та багатьох станиць і хуторів.

Теплий клімат, багато риби й дичини завжди приваблю­вали сюди людей. Безмежна степова зона була справжнім раєм для кочовиків. Які тільки народи не стикалися на цих рівнинах. Кіммерійці, скіфи, меоти, сармати, синди… Про них писали «батько історії» Геродот, римський історик і дослідник Страбон.

Деякі вчені вважають, що Кубань була одним з тих центрів, де зародилася арійська цивілізація, і що саме звідси арійці принесли в Індію свою правічну культуру.

Сама назва річки Кубань виникла від Гіпанісу — притоки Інду. Стародавні греки весь район навколо Анапи називали Синдикою або Індією, а мешканців цього району — синдами та індами. У минулому столітті відомий вчений-лінгвіст Латам дійшов висновку, що мова дравидів-аріїв (санскрит, яким було написано «Веди») дуже споріднена зі слов'янсь­кою.

Могутніх кіммерійців у VIII столітті до н.е. витіснили з кубанських степів войовничі скіфи, але в III-II століттях до н.е. почалась тривала й кривава війна скіфів з новими багаточисельними племенами сарматів, які спустошили значну частину Скіфії.

Може, саме з цими сарматами, які погрожували навіть могутній Римській імперії, і пов'язана стародавня легенда про амазонок — безстрашних жінок-воїнів, які страшили ворогів своєю відвагою.Слід сказати, що жінки у сарматів мали великі права — керували військом, були жрицями, вождями племен .

Кубань заселяло одне з наймогутніших сарматських пле­мен — алани. Але минув час, і після вдалих походів на Римську імперію, грецькі міста Північного Причорномор'я алани зазнали тяжкої поразки спочатку від германського племені готів, а потім від страшної навали вихідців з далекої Азії — гунів, які в 375 р. н.е. винищили більшу частину сарматів. Аланн відійшли до Кавказьких гір, де з часом утворилися яси, а пізніше — осетинці.

Тривалий час сучасний Краснодарський край був части­ною тих земель, на яких, немов у велетенському казані, варилися численні народи, раз по раз непокоячи цивілізо­ваний світ своїми навалами. Кіммерійці й скіфи підірвали могутність Урартської держави, скіфські царі водили свою кінноту за Тигр і Єфрат, брали данину з Єгипту. Ассірії, Мідії, Вавілону. Сармати спустошували прикордонні міста Римської імперії.

Але ж не тільки військовими звитяжцями славилася Кубань в античні часи. Вже з III століття до н.е. прикубанські землі стали одним з важливих світових центрів постачання хліба. Племена скіфів-орачів, яких багато дос­лідників вважає предками слов'ян, почали обробляти ці землі, вирощуючи на продаж жито, ячмінь, просо. На Кубань грецькі торговці возили металеву зброю і прикраси, посуд і вино, а навантажували свої кораблі золотим кубан­ським збіжжям.

У VI столітті до к.е. на Тамані виникли численні грецькі колонії — Кепи, Гермонасса, Горгіппія, Кіммеріон, Аххілеум, Петреус, Корокондама, які пізніше увійшли до складу могутньої Боспорської держави.

Поступово поблизу сучасної Тамані виникла багата грецька торгівельна колонія Фанагорія, яку населяли пред­ставники різних народів. Були тут русичі і касоги, булгари і половці, хозари і готи.

Ця колонія і стала в Х столітті н.е. центром славного князівства Київської Русі — Тмуторокані.

Германські племена готів перед тим, як рушити на Рим­ську імперію заселили райони навколо Тамані, Анапи і Геленджика. І проносилися кубанськими степами вогняні лави гунів, аварів, угорців, хозарів, булгарів, печенігів і монголів.

ТМУТОРОКАНСЬКБ КНЯЗІВСТВО

У другій половині Х століття Київська держава значно розширила кордони завдяки мудрості й відвазі своїх князів. Ще 965 р. князь-воїн Святослав, вщент зруйнувавши Хо­зарську державу, пройшовся зі своєю непереможною дру­жиною кубанськими землями, переміг ясів і касогів. Таким чином, цей край поступово ввійшов до складу Київської Русі, що вела активну торгівлю і була дуже зацікавлена у такому важливому торгівельному центрі, як Таманський півострів. Недарма ж великий київський князь Володимир 990 р. відправив княжити до Тмуторокані свого молодшого і здібного сина Мстислава, спритного як у військовому мистецтві, так і в дипломатії і торгівлі. Саме завдяки зусиллям Мстислава Володимировича Тмутороканське кня­зівство зміцніло й розвинулося в осередок руських поселен­ців, які займалися торгівлею, землеробством і рибальством. Через Тамань йшла вся торгівля Київської Русі з Кавказом і більшістю східних країн того часу.

Мстислав воював з асами і касогами, погрожував Візантії. В давньоруських літописах збереглася розповідь про гучну перемогу Мстислава над вождем племені касогів Редедею:

«У рік 6530 (1022)… Мстислав перебував на Тмуторокані. І пішов він на Касогів, а почувши це, князь касозький Редедя виступив супроти нього. І коли стали війська одне проти одного, то сказав Редедя Мстиславові: «Для чого ми будем губити дружину один одному? Зійдемось-но оба самі боротися. І якщо одолієш ти, то візьмеш майно моє, і жону мою, і землю мою. Якщо ж я одолію, то візьму твоє все».

1 сказав Мстислав: «Хай буде так».

1 з'їхалися вони, і сказав Редедя Мстиславові: «Не оружжям давай битися, а боротись». І взялись вони боротися кріпко, і довго обидва боролися, і став знемагати Мстислав, бо був великий і сильний Редедя. І сказав Мстислав: «О пресвятая Богородице, поможи мені! Якщо бо одолію я його, споруджу церкву на честь твою». І це сказавши, ударив він ним о землю, і, вийнявши ножа, ударив його в гортань ножем, і був тут зарізаний Редедя… А коли вернувся він до Тмотороканя, то заложив церкву святої Богородиці і спорудив її» .

З Тмутороканню пов'язане ще одне ім'я відомого прос­вітителя, історика Київської Русі Никона — автора багатьох сторінок видатної літературної й історичної літописної пам'ятки «Повісті временних літ». Він служив ченцем у Києво-Печерській Лаврі. Знався на історії, філософії, краснописьменстві. А ще не потурав владі, не корився княжому примусу. Через те у 1060 р. за наказом князя Ізяслава Ярославича його було вислано з Києва. Тоді й подався Никон до Тмутороканського князівства, там знайшов для себе вільне місце й невдовзі прославив його, побудувавши там церкву Святої Богородиці й заснувавши славетний монастир. Цей монастир сучасники порівнювали навіть з Кисво-Печерським. За короткий час монастир став великим просвітницьким центром Тмуторокані. Можливо, там і по­чав Никон писати сторінки безцінного літопису. Сім років прожив на Тамані, потім повернувся до Києва, а в 1073 р. знову відправився до Тмуторокані. Помер Никон 23 березня 1088 р.

Поступово Тмутороканське князівство перетворилося на місце, куди зсилали заколотників опальних бояр та воєвод. Сюди ж під час міжусобиць тікали погромлені князі.

1064 р. онук Ярослава Мудрого — Ростислав Володи­мирович втік до Тмуторокані, вигнав свого двоюрідного брата Гліба Святославича і став княжити замість нього. Обурений підступністю Ростислава, батько Гліба — князь Святослав з дружиною вибив племінника з Тмуторокані й повернув на княжий престол Гліба. Але впертий Ростислав удруге відвоював багате князівство, не відаючи, що саме там зустріне свою смерть.

Зростання могутності Тмутороканського князівства непо­коїло візантійського імператора. Тому він підіслав до Рос­тислава свого намісника, найвищого воєначальника катепа-на. «І коли той прибув до Ростислава і ввійшов йому в довір'я, то складав йому честь Ростислав. І одного разу, коли пив Ростислав із дружиною своєю, сказав капелан: «Княже! Хочу я за тебе пити!». Т той мовив: «Пий!» Він тоді, випивши половину чаші, половину дав князеві пити, притиснувши пальцем чашу, — бо мав він під нігтем смертну трутизну, — лаз князю, прирікше на смерть за вісім днів…

Був же Ростислав муж доблесний у бою, а на зріст ставний і красен лицем, і милостивий до убогих. Помер же він місяця лютого в третій день, а тоді покладений був у церкві святої Богородиці (у Тмуторокані)». А було це в 1066 році.

По смерті Ростислава знову повертається до втраченого княжого столу Гліб. Саме з його ім'ям пов'язана цікава знахідка. У 1792 р. нащадки тмутороканців знайшли на Таманському півострові мармурову плиту. На ній написано: «В літо 6576 (1068 р. — автор.) Гліб князь міряв море по льоду від Тмутороканя до Керчева 14000 і 4000 сажень». Князь загинув під час міжусобних воєн у 1078 р. «…Був же Гліб милостивий до убогих і гостелюбний, старання мав до церков, був гарячий у вірі і кроткий, з виду гарний».

З часом Тмуторокань стає більше відомою як військова база чернігівського князя Олега Святославича, знаного в історії як Олег Гориславич.

Доля князя Олега склалася трагічно. Не захотівши бути простим васалом при чернігівськім князівстві, він втік до Тмуторокані, звідки разом з половцями прийшов на київ­ську землю. В битві при Нежатиній ниві 3 жовтня 1078 р. князь Всеволод погромив заколотників, і Олег дивом втік до Тамані. Але заможні тмутороканці не хотіли мати такого авантюрного князя. Хозари схопили його і відправили до Візантії.

Чотири роки пробув Олег на острові Родос. А потім знову повернувся на Тамань, де жорстоко розправився з непо­кірними. 1 почалися нові криваві війни на Русі . «Се уже втрете навів Олег поганих на Руську землю. Його ж гріх… тому що багато християн погублено було, а інших забрано в полон і розточено по землях»¹.

Так і вирувало життя у Тмутороканському князівстві. Був це великий торговельний центр, туди прибували купці зі сходу і заходу. Бурхливо розвивається тут наука й освіта, землеробство й ремісництво.

Але минав час і Тмутороканськс князівство поступово втратило свою могутність та самостійність. Наприкінці XI століття, знесилене постійними міжусобними війнами, воно не встояло перед навалою половців, а згодом і військ Візантії. В XIII — XIV століттях під назвою «Матрика» півострів входить до складу Золотої Орди.

За часів татарської неволі Тмутороканське князівство остаточно втрачає зв'язок з руськими землями. Настає тривалий період занепаду торгівлі, ремісництва. На Черні­гівщину й Київщину тікають ті, хто вцілів у жорстоких кривавих сутичках з ворогом.

Наприкінці XII століття спритні генуезькі торговці ви­купили у кримського хана Оран Тямурй землі на Кубані й почали засновувати там свої колонії — Баттаріо (або Бату) поблизу сучасного Новоросійська, Манаріо (або Мапу) біля Анапи, Матрику коло Тамані й Ло-Коппо (або Лакопа) на річці Кубань.

У Лакопі жив генуезький консул, колонії мали своє самоврядування. Тут знову розквітла торгівля, карбувалися власні монети. Великі прибутки генусзцям давала торгівля рабами.

Знищивши поселення половців, вигнавши гснусзців і пограбувавши їх торговельні колонії, опанували кубанським краєм вихідці з далекої Монголії, які в XIII столітті фа­тальною навалою пройшлися по Європі та Азії. Довгі сто­ліття кочували татари кубанськими степами. 1621 р. Крим­ська татарська орда розкололася, і половина її з ханом Ногаєм осіла на Кубані.

І зараз багато географічних назв Краснодарського краю мають татарське походження: річка Чолбаси — ківш води, Бейсу — головна річка, Калаус — провідник, Бугаз — гирло, Темрюк — татарське ім'я, Албаші — червона голова, Кизилташ — червоний камінь.

Міцніюча Османська імперія ще в XV столітті підкорила татарські орди, зробивши їх вірними спільниками у своїх загарбницьких планах. З XVI століття татари постійно робили напади на слов'янські землі, особливо Україну.

Генуезька фортеця Тамань виникла як центр работоргів­лі, куди ногайці привозили полонених. Там продавали не­вільників у Туреччину, Єгипет, Африку. Багато й українців, захоплених татарами у полон, пройшли цими степами без надії повернутися додому. Не мирилися з ногайцями на­щадки касогів — племена волелюбних черкесів, або, як вони самі себе називали, — адигів, які тисячі років жили у горах Кавказу. Довгі десятиліття точилися війни між татарами й черкесами. А одна з найжорстокіших спалахнула 1717 р, коли турецький султан Мурад IV наказав ногай­ським ханам Девлет-Гирею і Кази-Гирею обернути черкесів в іслам. Але ще до XIX століття зберігалася у черкесів дивна суміш Ісламу, християнства та язичництва.

У XVII столітті знову з'явилися на Кубані нащадки Святослава й Мстислава — відчайдушні запорозькі козаки. На легких швидких чайках запливали вони з дніпровських лиманів по Чорному морю на Тамань, йшли далі до «Білої Арапії» — Єгипту. Часто висаджувалися на Тамані, запли­вали по річці Кубань углиб ногайських володінь, билися з турками й татарами, звільняли невільників.

Ой, хотів же та пан Супрун

Та слави зажити

Веде військо під Очаків,

Велить турка бити.

Били турка денно, нічно

І храбро ступали

А в середу пораненьку

З Кубані рушали.

У Варшаві стали.

Багато гинуло запорожців у цих походах. 1638 р. в дельті річки Кубань частина козацького флоту, що повертався після облоги Багдада, була оточена морськими й пішими загонами турків і татар. Ворог стягнув величезні сили з Криму, Очакова й Керчі. Оточені козаки мужньо билися, але втратили 500 чоловік, 5 чайок і почали відступати по Кубані. Турецький флот наздогнав їх і знищив.

Походи козаків на кубанські землі не припинялися. Слав­ний запорозький кошовий отаман Кость Гордієнко ходив з військом на Кубань. Саме про цей похід, як вважають деякі кубанські краєзнавці, була складена пісня:

Понад лугом лежить шлях-доріженька

Шириною вона не широка

Долиною кінця-краю нема

Ліхто по ти не прохажує

Тільки й шло -пройшло

Три полка козаків…

Попереду йдуть со знаменами,

А позаду йдуть за обозами.

Побудувавши чайки в гирлі Берди або Кальміусу, за­порожці спускалися до Єйського лиману, де й таборилися. Обирали собі полковника, старшин і отаманів, будували курені, землянки й займалися все літо рибальством або мисливством. Царський уряд, боячись ускладнень з турка­ми, забороняв запорожцям обживати кубанські землі. Так, відомий указ від 11 липня 1745 р. наказував нищити оселі запорожців на Єйській косі. Однак козаки продовжували обживати ці землі.

У XVIII столітті Кубанський край був уже настільки добре відомий запорожцям, що вони вважали його частиною земель Запорозької Січі — до річок Єя і Кубань. Навіть назва Єї виникла від перекрученого ногайцями імені Іван, настільки звично їм було бачити там українських звитяжців,

На початку XVIII століття частина розбитих Петром І донських повстанців Булавіна під проводом отамана Некрасова на деякий час осіла на Кубані. Але після смерті ватажка донські козаки переселилися з Кубані на дунайські землі.

У XVIII столітті дедалі загострювалося протистояння двох імперій — молодої Російської і вже слабкої Оттоманської. Ще за Петра І починається активна експансія Росії на Кубанські землі, їх вигідне стратегічне положення служило базою для наступу на Кавказ.

У 1736 р. згідно з договором імператриці Анни Іоанівни і перського шаха Росія отримала землі по річці Терек до Моздока, а 7 вересня 1739 р. відповідно до Белградського трактату всі землі від гирла річки Темерник через кубанські степи до Моздока на Терек стали власністю північної ім­перії. Остаточно закріпилася Росія на Кубані після Першої росінсько-турецької війни.

28 грудня 1783 р. річка Кубань за Константинопольською конвенцією стала кордоном між Росією і Туреччиною, скла­довою Кавказької лінії, укріплювати яку прибув російський полководець О.В. Суворов. Він взявся за справу, почавши війну з ногайськими татарами, 1784 р. було розгромлено десятитисячний татарський загін, а решту поганців повністю переселено з Кубані до Ставропольської губернії.

Таким чином, 28 тисяч квадратних верст Тамані і прикубанських степів опинилися практично без населення, як­що не враховувати невеликого загону російських солдатів, які охороняли кордон.

У такому стані перебував цей край аж доки не почали прибувати сюди перші переселенці із зруйнованої Козацької республіки,

ВІДРОДЖЕННЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

Славна Запорозька Січ, що століттями слугувала форпос­том і символом волі й незалежності в умовах військово-феодальної Російської імперії, була приречена історією і долею, бо мала від Бога забагато — людей працьовитих та мужніх, природних багатств. Подив Світу, заздрість сусідів не на  користь були Україні. Знали ж бо в Петербурзі, що поки існує непокірна Запорозька Січ, волелюбний дух серед українського народу не згасне.

«Заведя собственное хлебопаш єство, розторгали они тем самим основание зависимости их от престола нашего й помишляли конечно составить из ссбя посреди отечества область совершенно независимую под собственньїм своим неистовым управлением». Так у маніфесті про зруйнування Січі Катерина II виправдовувала знищення козацького краю.

Вранці 4 червня 1775 р. п'ять військових колон генерала Текелія несподівано й підступно оточили Запорозьку Січ, Проти десяти тисяч козаків, які знаходилися тоді у фортеці. було стягнуто близько 68 тисяч солдатів регулярної росій­ської армії.

Ой, заступайтесь, хлопці, славні запорожці,

Плече повз плече

Та не даймо, хлопці, славні запорожці,

Москалеві Січі.

Розпочати запорожцям бій, в якому, без сумніву, вони усі б загинули, не дозволив кошовий отаман Петро Калнишевський та січовий архімандрит Володимир Сокольсь­кий.

А як ударили із столиці

Новиї рушниці.

Викидайте, славні запорожці,

Пістолі й рушниці!

Ой ударили із столиці

Із нової пушки —

Утікайте, славні запорожці

Не то кіньми, не то пішки.

Запорожці здалися царським військам, бо боялися, що Текелій винищить козацькі родини, захоплені у полон. А головне, що зробив останній  запорозький кошовий, — зберіг цвіт козацтва.

І вже тієї ночі кілька тисяч козаків, сівши на байдаки, взяли з собою святу козацьку ікону Покрови, і під проводом отамана Андрія Ляха відпливли за Дунай будувати нову

Січ. Трохи пізніше вирушили за ними суходолом козаки отамана Бехмета.

Велик світ, мати цариця,

 Підем хану служити,

 Аніж лій будем князям,

Генералам Вашим пічки топити.

Козаки цю «царську ласку» завжди пам'ятали, а їхні нащадки на Кубані зберегли пісню:

Вража мати Катерина,

 Що ж ти наробила.

Славне військо Запорізьке

Ти так розорила.

Ти, цариця судариня,

 Напасть напустила

Наше військо Запорізьке

Та й занапастили.

 Наші пани, вражі сини

Не гаразд зробили,

 Що степ добрив край веселіш

Та й занапастили.

  Сотні тисяч десятин землі козацької розхапали собі царські вельможі. Козацька старшина, брязкаючи кайдана­ми, відправилася до Сибіру. Найтяжче було славному ко­шовому Петру Калнишевському — 28 років просидів він у кам'яному мішку Соловецького монастиря і помер там, проживши 112 років. Солдати Текелія зруйнували гарма­тами козацькі курені й зимівники, пограбували січову церк­ву. Запорожців пани намагалися обернути на кріпаків. Царський уряд святкував перемогу, але передчасну.

Знищити козацтво не могла жодна сила, бо Запорозька Січ мала сильну підтримку сотень тисяч волелюбних укра­їнців. Січ була зруйнована, залишилися десятки тисяч запорожців, котрі мріяли про відновлення своєї козацької республіки. І були ще запорозькі старшини, які зробили все для її відродження. Перші серед них — Сидір Білий, Захарій Чепіга і Антін Головатий. Всі троє мали дивовижну і славну долю, по праву увійшовши до пантеону запорозь­кого козацтва разом з Сагайдачним, Вишневецьким, Сірком і Гордієнком. І головним чином саме їм кубанське козацтво зобов'язане своїм виникненням.

Військовий осавул Сидір Білий і полковий старшина Антін Головатий не розділили сумної долі багатьох січових старшин, можливо, тільки тому, що під час руйнування Січі перебували у Петербурзі у складі козацької делегації, яка намарно штовхалася по численних канцеляріях та прий­мальнях вельмож, відстоюючи запорозькі привілеї.

Сумно було делегатам вертатися в Україну. Що чекало на них? Неволя або вигнання. Та й сили були вже не ті. Запорожці перебували хто де: частина осіла поблизу Телі-гула (сучасна Одещина), чекаючи від турецького султана дозволу побудувати за Дунаєм нову Січ, інші марно нама­галися уникнути кріпацтва. Згідно з переказами, коли від­чай козаків дійшов межі, вони вирішили покінчити своє життя самогубством. Але колишній курінний Кущовського куреня Головатий закликав жити й боротися, аби продов­жувати козацьку справу.

Білий, Головатий і вцілілі запорозькі старшини, котрі приєдналися до них, вирішили обрати традиційну тактику часів Самійла Кішки або Сагайдачного — в скрутний мо­мент дочекатися, коли у можновладців виникне потреба у козацтві і, скориставшись цим, отримати для товариства необхідні пільги і привілеї.  Ініціатором цього плану став військовий осавул Сидір Білий.

Народився він в українській козацькій родині на Херсон­щині, отримав блискучу освіту, мав успадкувати родючі землі та велике майно, але проміняв все це на тяжкий козацький хліб і подався на Січ. Незабаром розумний, освічений і хоробрий козак прославився там. «Седой старик, но ислолненннй огня, наездник давних сичевых времен, имевщий привычку выезжать в перестрелку без шапки  с выставленной наружу мощной своей грудью».

Невдовзі Сидір Білий посів місце військового осавула (друге за значенням після кошового отамана). Відзначився він не тільки блискучою військовою майстерністю, а й вмінням виконувати найскладніші дипломатичні доручення. Царський уряд, відправивши частину козацької старшини до Сибіру, решту вирішив перетягнути на свій бік, роздаючи землі й чини. Колишній військовий осавул отримав десять тисяч десятин родючих земель.

Білого чекало спокійне і тихе життя у багатому зимів­нику на річці Інгулець, старість мав зустріти у колі великої родини. Мав же він чотирьох синів — Миколу, Василя, Тимофія, Олександра й доньку Марію. Але щира козацька натура не могла змиритися з такою долею, коли десятки тисяч козаків ставали кріпаками і коли козацтво було немов би вже й знищене.

Так вже сталося, що головну роль у планах запорозьких старшин щодо відродження Січі мав зіграти той, хто зруй­нував 1775 р. Запорозьку республіку. Це був всевладний фаворит Катерини II князь Григорій Потьомкін, який тоді фактично керував усіма справами Російської імперії. Вже наприкінці 70-х років він намагався з колишніх запорожців сформувати пікінерські полки. Проте козакам було потрібне козацьке військо.

Сидір Білий і Антін Головатий, яким вдалося ввійти в оточення князя, все частіше натякали йому, що без віднов­леного січевого козацтва Росія не зможе успішно вести війну з Туреччиною і освоювати нові землі.

1783 р. після приєднання Криму до Росії там спалахнуло повстання татар. В липні того ж року Потьомкін почав розсилати листи до козаків, у яких дозволяв їм об'єднува­тися в загони для боротьби з татарами. І от з далеких зимівників, бурдюгів. рибальських та мисливських уходів потяглися запорожці до Білого. Незабаром він мав загін уже в 500 кіннотників і 500 піших козаків.

«Они его знали, уважали й верили, что зтот старшина своим старанием о пользе их возобновит войско Запорожское». Обраний козаками отаман Сидір Білий засипав Потьомкіна проханнями про звільнення покріпачених за­порожців, складав їх реєстри. Запорозькі старшини- осавули Мощанський, Ломака, Легкоступ, полковники Ковпак, Іван Височан, Андрій Білий, Тишковський Їздили по селах і хуторах, збирали розсіяних по Україні запорожців.

Багато зробив, спілкуючись із Потьомкіним, і найближ­чий спільник Білого Антін Головатий. Народився він 1732 р, в містечку Нові Санжари, що на Полтавщині, у багатій старшинській родині, навчався у Київській духовній акаде­мії- 1757 р. прийшов на Січ. Записали його в Кущовський курінь, дали нове прізвище — Головатий, а 1762 р. обрали курінним отаманом. Уславився він своєю мужністю, відва­гою. Так 1764 р  з трьома тисячами запорожців погромив поблизу Бердянська кримського хана. Був Головатий і гарним бандуристом — складав пісні й думи. Але щира козацька постать, прикрашали його довгі густі вуса й оселедець. Колись Потьомкін записався козаком у Кущовський курінь отамана Головатого; пізніше курінний, скориставшись прим­хою вельможі, зміг використати це давнє знайомство на користь козацтву.

1787 р. Катерина II з величезним почтом подорожувала Україною. В охороні виділявся загін запорожців на чолі з Білим. На Катеринославщині ще наприкінці XIX століття розповідали про цю подорож імператриці і її козаків-охорон­ців. Запорожці скористалися такою нагодою, і в Кременчузі Білий, Головатий і осавул Легкоступ піднесли їй прохання про відновлення Війська Запорозького. За такі вчинки нерід­ко відправляли до Сибіру, але цариця не покарала козаків.

Росія саме стояла перед війною з Туреччиною і їй потрібні були запорозька кіннота й легкий козачий флот.

20 серпня 1787 р. вже був дозвіл на формування «воєн­них команд волонтерои» з козаків, «служивших в бывшей Сечи Запорожской». Козаки, користуючись цим дозволом, завзято заходилися відновлювати запорозьке військо. З усієї України потяглися до отамана Білого колишні запорожці, гайдамаки, козацька сірома. Тікали з панських в'язниць і солдатських полків. У супроводі озброєних козаків на конях із збереженим паланковим прапором прибув на Січ і знаний полковник Протовчанської паланки Захарій Чепіга, який назавжди записався в Кисляківський курінь. Він вперше прийшов на Січ 1750 року у 24-літньому віці. Походив із старовинного козацького роду Кулішів із села Борки на Чернігівщині. Козаки дуже поважали Чепігу за простий, демократичний характер, гострий розум і військову вдачу, тому й обрали полковником Протовчанської паланки, на­зиваючи його батьком Харко. Адже був Чепіга широкопле­чий, кремезний, мав вдачу характерника, доброї людини.

Три старшини чудово доповнювали один одного. Білий був головним ідейним натхненником відродження Січі, но­сієм старих запорозьких традицій, він неодноразово згадував Запорожжя, Калнишевського; Головатий завдяки своїм зв'язкам у Петербурзі, вмінню спілкуватися з пихатими вельможами був посередником з імператорським двором, а Чепіга — справжнім ватажком козацької голоти, виразни­ком її прагнень і сподівань.

За короткий час було сформовано нове військо. Отаманом став Сидір Білий, військовим суддею — Антін Головатий

військовим полковником — Захарій Чепіга, військовим оса­вулом — Кобиняк. Курінними залишилися старі січові ота­мани, які збирали до куренів своїх козаків.

Але війську не надали землі — старі запорозькі землі пани так і не випустили зі своїх рук.

31 січня 1788 р  «високоповелительний» генерал-фельд­маршал князь Потьомкін сповістив козакам «о благоволєнії» Катерини, яка дарувала новому війську землі в Керченсь­кому куті, що був зайнятий турками, або на пустельній Тамані, на вибір.

Привіз козацтву документ на землю відомий полководець Олександр Суворов, який 27 лютого передав війську «знамя войсковое белое, малое для куреней, которых по умноженню людей прибавлять будет вперед, булаву атамана кошевого

и другие керначи» .

!3 травня війську передали військову печатку, на якій за стародавнім звичаєм був зображений козак із шаблею при боці з мушкетом і прапором з хрестом, та звернення «Войска верных козаков кошевому атаману и всему войску». Таким чином, існування козацького війська визнали вже офіційно, і, хоч Катерина II старанно уникала називати його Запорозьким, за духом, звичаями, військовим устроєм і складом воно було саме таким.

У багатьох селах та містах України збиралися запорожці, присягалися відновленому війську, записуючись у курені. Вже йшла російсько-турецька війна, і козакам у ній по­трібно було відстояти право на своє існування. Пішими козаками керував Білий, кіннотою — Чепіга, а флотом — Головатий; всього брало участь у військо 2829 кінних козаків і 9681 піший.

У червні під турецькою фортецею Очаків козаки знищили ворожу флотилію, але під час абордажного бою був тяжко поранений отаман Білий і через декілька днів, 19 червня, помер. Багато козаків загинуло у цій війні.

На козацькій раді з двох претендентів — Головатого і Чепіги — обрали більш відважного і близького козакам Захарія Чепігу. Російське командування не дуже берегло козаків — доки одна частина козаків билася з турками й гинула від їхніх куль та ятаганів, інших примушували будувати сторожі на Бузькому Лимані. Без їжі і теплих речей до березня 1789 р. на будівництві померло близько 500 козаків.

У цій війні запорожці відзначились як справжні лицарі військової майстерності та відваги.

Найважчим завданням для російського війська була об­лога Очакова. Очаків постачала харчами турецька фортеця Хаджибей (сучасна Одеса), і всі спроби російських загонів захопити склади міцної Очаківської фортеці з хлібом за­кінчувалися тяжкою поразкою. Але те, що не вдалося солдатським полкам, зробив козацький кошовий Чепіга з кількома козаками. 29 жовтня вони таємно підпалили бере­говий цейхгауз, а 7 листопада кошовий пробрався в Хад­жибей і спалив там склади з продуктами. Так ніхто й не зрозумів, як вдалося це зробити запорозькому характерни­ку.

Підходи до Очакова закривала могутня фортеця Бере­зань. Один за одним розбивалися тут напади російських солдат об вогонь турецьких численних гармат. Потьомкін був у відчаї. Тоді на Березань вирушив козацький флот — на передньому байдаку стояв Антін Головатий. Тривалий час на мурах фортеці йшла запекла різанина, потім за­порожці, розвернувши гармати, почали обстрілювати Очаків і 6 грудня здобули перемогу.

Згідно з легендою звістку про взяття Березані Потьомкіну приніс опалений вогнем, скривавлений козак. Спочатку його не хотіли пускати до князя, і доки козак досить гучно лаяв ад'ютантів, з'явився сам Потьомкін: «Что за шум?» — «Та взяли!» — «Что взяли?» — «Березань». — «Что ж, лучшего не могли ко мне прислать?» — «Та були там, мабуть, і ліпші за мене, так тих до ліпших послали, а мене ось до твоєї милості».

Саме тоді козацьке військо отримало свою нову назву — Чорноморське. Під час бойових дій зустрілися козаки і зі своїми колишніми запорозькими братчиками, котрі зас­нували за Дунаєм нову Січ і воювали за Султана. Чорно­морець Павло Помело зустрів там свого рідного брата, котрий втік за Дунай після руйнування Січі, і той попередив його про ворожу засідку, що чекала на козаків. Зібравшись із силами, чорноморці розігнали турків і татар, а через деякий час відсвяткували з задунайцями радісну зустріч. Рік провоювали козаки з турками. Під Бендерами вершники на чолі з Чепігою рубалися 5 годин з п'ятитисячним

турецьким загоном, і хоч було козаків уп'ятеро менше, перемога була за ними. 11 грудня 1790 р, штурмуючи Ізмаїл, чорно­морці Головатого вдерлися на його мури й захопили турець­кі гармати.

«Полковник Головатый с беспредельной храбростью й неусыпностью не только побеждал, но й лично действуя, вышел на берег, вступил с неприятелем в бой й разбил

оного» .

Після закінчення війни чорноморців відзначили особли­вим ордером, вони отримали великий кут землі за Бугом по Дністру і Телігулу і на річці Березані при Лимані Очаківському. Там і почало осідати новоутворене Чорно­морське козацьке військо.

У містечку Слободзея козаки розбили свій Кіш, поділив­ши землі на три паланки — Подністрянську, Березанську і Кінбурнську.

І потяглися у новоутворену Січ за Бугом колишні за­порожці, хоча пани не відпускали козаків, відбирали їхнє майно, примушували працювати на панщині, саджали в холодні ями, катували голодом і канчуками, а родини тих, хто втік, віддавали на безкінечні муки й поталу. На це Чепіга неодноразово скаржився в столицю. Але в Петербурзі мовчали. І знову на политі козацькою кров'ю землі потяг­лися панські руки. Та ще й до того 5 жовтня 1791 р. по дорозі в глухому бессарабському степу помер Григорій По­тьомкін. Хоч так і не простили йому козаки зруйновану Січ, але все ж він був єдиним покровителем Чорноморського

війська.

Чорноморська старшина, козаки добре розуміли, що іс­торія, яка відбулася шістнадцять років тому на Дніпрі, може повторитися й за Бугом.

Царський уряд боявся зростання нової Січі на Україні. Тому для війська необхідно було шукати нову землю там, де не зачіпала б козаків панська сваволя, де відчували б вони себе повністю вільними. І тоді, за влучним висловом історика Щербини, запорожці вирішили шукати собі землю в Петербурзі.

 

ПОСОЛЬСТВО ГОЛОВАТОГО

Єдиним місцем, яке б задовольнило прагнення козаків до максимальної незалежності, були простори Кубані. Тіль­ки там могли вони почуватись безпечно від найстрашнішого ворога — царських вельмож та панів. План переселення виник у старшин Чепіги і Головатого вже давно, про це думав і отаман Білий. Після тривалих роздумів і суперечок чорноморське товариство вирішило назавжди відмовитися від забузьких земель і вимагати від царського уряду дозвіл на переселення тільки на Кубанські землі. Козацькі дип­ломати продумали це нелегке завдання до тонкощів, вра­ховуючи і політичні обставини, і психологію царського двору. Але невідомо було, як поставляться до бажання козаків у Петербурзі. І ось знову, як і шістнадцять років тому, вирушив Антін Головатий до столиці з делегацією військових старшин.

Безкінечні канцелярії, велика плутанина, клопоти… Й хоча увішані були царськими орденами та медалями старшини, але відчували вони, що нікому тут не потрібні.

Та мудрий Головатий встиг завести необхідні зв'язки при імператорському дворі і зміг найти найкоротший шлях для вирішення чорноморської справи. Маючи із собою дорогоцінні скарби, військовий суддя досить швидко знайшов для запорожців нових покровителів. Він дарував пихатим вель­можам то дорогий турецький ятаган, то коштовну чашу, то баского коня, пригощаючи їх смачними їствами, які надсилали своїм послам чорноморці.

В яскравому козацькому вбранні з блискучою зброєю колоритні запорожці були бажаними гостями у палацах катерининських сановників. Козаки вдавали із себе проста­куватих, веселих диваків, любителів пожартувати й погу­ляти. Розумних же вельмож запорожці дивували своєю освіченістю, мудрістю, поміркованістю у політичних спра­вах, аргументуючи при цьому важливість Кубанських зе­мель саме для чорноморців.

Так, хабарями й подарунками, співами під бандуру, яку Головатий привіз із собою, тонкою психологічною грою делегатам вдалося підготувати сприятливий грунт для ус­пішного завершення цієї нелегкої місії.

Чутки про те, шо у петербурзьких салонах з'явилися дивні козаки, які зачарували всіх своєю дотепністю, розу­мом і гумором, дійшли й до цариці.

На святі в Царському селі мав зібратися весь вищий світ, і запорожці, знаючи про це заздалегідь, ще затемна доїхали на конях до Царського села, розташувавшись біля шляху. Коли під'їхали карети з вельможами, козаки на запитання, що вони тут роблять, розповіли про свій зли­денний стан, через що їм, мовляв, довелося йти на свято пішки із Петербурга. Розповіді про тяжке становище за­порожців дійшли й до цариці, і вона там же призначила аудієнцію й грошове утримання. Так що пізніше Головатий, звітуючи товариству про свою подорож, гордо відзначив, що вони не лише не витратили надані кошем гроші, а й поповнили їх.

2 квітня у петербурзьких салонах помітно пожвавішало — всі прагнули потрапити на аудієнцію до імператриці, де вона мала приймати дивних запорожців. Весь виший світ уявляв, яке враження справлять на Катерину ці вайлуваті козацькі велетні.

Та ніхто не міг того й передбачити. Перед царицею стояли казкові красені, горді, сміливі степові рицарі.

Сам Головатий був у зеленому кунтуші поверх білого жупана, широких шароварах і червоних чоботях із срібними підковками. З довгими вусами й оселедцем, дзвінкою бан­дурою і коштовною зброєю стояв він, як могутній символ Запорозької Січі.

На прохання Катерини Головатий заспівав свою улюб­лену пісню про нещасливу долю чорноморців.

Ой Боже наш, Боже милостивий!

Вродились ми у світі нещасливі!

 Служилії вірно в полі і на морі,

Та й осталися вбогі, босі й голі

Він зачарував присутніх своєю майстерною грою і гарним голосом, сльози текли по його обличчю, Головатий співав про померлого фаворита Катерини.

Встань, батьку, великий гетьмане;

Милостивий великий паче,

Встань, Грицьку, промов за нас слово,

Проси цариці — все буде готово.

Розчуливши імператрицю, Головатий звернувся до неї з промовою, побудованою за всіма взірцями європейського етикету:

«Жизнедеятельным державного ведення твоего словом, перерожденным из неплодного бития верный Черноморский Кош приемлет нмне дерзновение вознести благодарный глас свой к святейшему Величеству твоєму й купно изглаголити глубочайшую преданность сердец его. Прийми одну яко жерт­ву единой Тебе от нас сохраненную, прийми й уповаючим на сень твою буди нам прибежище, покрор, радование…» .

Катерина була зачарована запорожцями і задовольнила їхні прохання. В імператорській грамоті від 30 червня І792 р. зазначалося, що чорноморському війську надаються землі Кубані у вічне користування. У своїй грамоті Катери­на підтвердила всі прохання козаків.

У вічне користування війську надавався «остров Фанагория со всею землею, лежащей на правой стороно реки Кубань — от устья ее к усть-Лабинскому редуту, так, чтобы с одной стороны река Кубань, с другой же Азовскос море до Ейского городка служило границей войсковой земли». Таким чином колишні запорожці отримали 2855966 десятин практично незайманої землі, або 28 тисяч кв. верст Кубан­ської землі .

За новим Чорноморським військом закріплювались старо­винні запорозькі привілеї — власне самоврядування і власне військове правління. Війську надавалося право вільного економічного порядкування і торгівлі. Губернатору Таврії дору­чалося звільнити всіх запорожців від кріпацтва і дозволити їм приєднатися до чорноморців, а війську для переселення на Кубань надавалися кошти у сумі 30 тисяч крб., провіянт і «всевозможные вспоможения».

Пізніше видатний козацький історик напише про наслід­ки посольства Головатого:

«До известной степени казаки взяли все, что только можно было взять при тогдашней правительственной сис­теме на общих условиях политической жизни. Быть может Черноморцы действительно с чувством удовлетворенных желаний пели «Ой годі нам журитися, пора перестати». Жизнь на Кубани в обособленной, изолированной территории, не могла не улыбнуться казаку» .

Козацьких делегатів на зворотному шляху зустрів почес­ний ескорт у складі 500 чорноморців, при під'їзді до Слободзеї зі стін козацької столиці три рази вдарили гармати. Головатого і старшин радісно зустріли сивовусі січові діди із хлібом-сіллю. Під святковий вогонь з рушниць і пістолів Головатий ніс на дарованому срібному блюді, у яке, за переказами, Катерина насипала козакам золоті червінці, грамоти імператриці, а сини його несли коштовну шаблю, подаровану кошовому Чепізі.

Чепіга поцілував хліб і зачитав грамоту, потім низько вклонився товариству. Шлях на Кубанські землі для Чорно­морського війська був відкритий.

НА КУБАНЬ!

Доки запорозькі депутати в Петербурзі добували для війська нові землі та привілеї, чорноморці відправили на Кубань військового осавула Матвія Гулика з козаками, щоб той уважно дослідив майбутні козацькі землі.

Запорожцям, які були з Матвієм Гуликом, Кубань ві­дразу нагадала центр колишніх запорозьких земель — Ве­ликий Луг (Батько). Такі ж як і на Дніпрі густі і широкі плавні, великі степи і ліси з ярами та байраками, і як у Дикому Полі скрізь по кубанських степах височіли могили.

Чорнешоре, Керченська протока, Азовське море від Тамані до Єйського Лиману, численні солодкі лимани по всьому побережжі, річка Кубань і безліч степових річок свідчили чорноморцям про багаті рибальські промисли. У плавнях навколо соляних озер водилося безліч птиці — диких качок, гусей, журавлів, куликів, лебедів. У лісах, гущавах і пролісках жили дрофи, тетереви, куріпки, фазани. Багато диких тварин — кіз, лисиць, зайців, вепрів, ведмедів — робили Кубанщину справжнім раєм для мисливців. У соляних озерах по Азовському узбережжю були поклади солі.

Теплий клімат, родючі грунти, не зачеплені ралом, і багаті вигони з високими травами давали змогу займатися землеробством і скотарством.

Зі сходу потроху заселялася пустельна Ставропольська губернія, з півночі прилягала Донщина, але ця частина володінь донських коозаків була настільки слабо заселена, що переселенці жодної небезпеки тут не вбачали. Черкеси жили за Кубанню ближче до гір і не мали потреби і Кубанських степах.

Від Керчі експедиція Гулика пройшла по берегу Чорного моря, козаки знайшли тут залишки древньогрецької фана горії, далі біля Цокуровського Лиману побачили покинуту ханську фортецю. Зустрічали й залишки будинків генуезь­ких факторій, татарських поселень, покинуті хати нскра-сівців. Декілька разів бачили козаки людей — це були солдати, котрі служили в російських укріпленнях, що зрідка були розсіяні по Кубані. Батальйоном єгерів обмежувалось все населсняя величезного краю.

Таким чином військовий осавул об'їхав усі майбутні землі чорноморців і повернувся у Кіш за Бугом.

Подаючи звіт про свою подорож, козацький осавул, за­порожець Матвій Гулик розписав усе те природне багатство, яке отримають чорноморці, переселившись на Кубань. Він подав товариству перший статистичний опис Кубані, скла­дений згідно з усіма європейськими стандартами статистич­ної науки. В Росії лише через шістнадцять років з'явилося перше дослідження зі статистики академіка Германд.

Чорноморці почали готуватися до нового переселення. Залишали нажите майно, хати.

Течуть річки з-за гори мутні,

Ідуть люди із городів смутні,

Покидають вжитки пасіки любезні

І предорогії грунти.

Таку пісню склали чорноморці про своє сумне прощання з Бузькою Січчю, але попереду їх чекала Кубань. Першим відправився в путь славний козацький полковник Сава Білий. Вів він весь козацький флот — 50 байдаків і одну яхту з 3847 козаками і 53 гарматами. 25 серпня 1792 р. козацькі байдаки пристали до берегів Гамані, де й був закладений перший чорноморський курінь Таманський.

Розвантаживши свої човни, чорноморці відразу виставили сторожу й зайнялися будівництвом хат, запасом провіянту для козаків, які вирушали з-за Бугу. Так почалося засе­лення Кубані — козацького «Малинового клину».

Після флоту Білого суходолом через Крим відправилися на Кубань два піших полки під керівництвом полковника Кордовського і частина козацьких родин. Козаки дійшли до Темрюка і там почали готуватися до зимування.

2 вересня вирушила з-за Бугу головна частина чорно­морців. Її тисяч кінних і піших козаків, військовий обоз і козацькі родини вів сам кошовий Захарій Чепіга. Всю осінь йшли козаки з отаманом під дощами, по бездоріжжю. Тяжкий це був шлях. 3 сумом залишали чорноморці Україну, але прагнення жити вільним життям було сильнішим за усе. Тільки наприкінці жовтня козаки прибули на річку Єя. Вже почалися холода, і переселенці розташувалися у ханській фортеці на Єйській косі.

З початком весни наступного року чорноморці вирушили далі і зупинилися на березі річки Кубань, куди зійшлися всі перші переселенці Білого і Кордовського.

Це місце — Карасунський кут — між річками Кубань і Карасун мало стати новим військовим центром — Катеринодаром.

Готувалися до переходу на Кубань і козаки, які зали­шалися за Бугом. Хазяйновитий Головатий продавав решту козацького майна, вирішував останні справи чорноморців.

У березні 1793 р. козаки розділилися на дві частини — першу очолив полковник Тиховський і вирушив у дорогу 18 березня, другу частину, розділивши на двадцять колон, з великим обозом повів сам Головатий. За місяць вони прибули на Кубань.

Чорноморці з-за Бугу були першими українцями, які обживали Кубанські землі. Вони лише заклали той грунт, початок тієї хвилі українських переселенців, які заселяли Кубань протягом цілого сторіччя, прямуючи до далекої Чорноморії і шукаючи втрачену під панами волю та землю. Йшли і йшли на Кубань козаки «из малороссийских губерннй, без чего нездоровый сей край остался бы без людей, ибо в оном ежегодно гораздо более умирало, нежели рождалось, не говоря уже об убитих в почти беспрерывных боях с непримиримым неприятелем й умерших от ран», так тодішні події зафіксував талановитий чорноморський історик Іван Попко.

1794 р. на Кубані вже перебунало 12645 чоловіків і 5526 жінок. Звісно, це була тільки краплина для безмежної Кубанщини. Чорноморські отамани дбали про постійне по­повнення війська новими переселенцями. Про цей бік ді­яльності Чепіги відомо з козацької пісні:

Харко листи розсилає,

На Кубань-річку зазиває,

 Дарує ліси, рибними плесами !

Ще її вільними степами..

Військовий суддя Антін Головатий через вірних людей підмовляв козаків тікати на Кубань. Кому щастило добра­тися до річки Єя, тому видавали пашпорт із новим ім'ям, записуючи відразу до козацького куреня. Чорноморці го­ворили: «З Кубані видачі немає».

Про таких переселенців багато збереглося легенд та пере­казів в Україні: «Дід Мамрак (колишній запорожець. — Д.Б.) жив більше ста год. Як зігнали звідси запорожців (з Катеринославщини, — Д-Б,), він продав усе галсом (оптом) і перебрався в Чорноморію. В Романові остався його племінник і багато родичів( то було через год-два) і приїздять у гості. У племінника його було чотири сини. Раз приїхав і давай пробувать, котрий годиться в чорноморці. Посадив одного на лошака-неука — упав, посадив другого — упав, третього — і той упав… Посадив четвертого. Той взявся за гриву і пустився — тільки видно. Гасав, гасав на тому  лошакові, доки вморив і вернувся додому. Дід і каже: «Оцей годиться в козаки!» «Як маєте охоту — хай козакує», — каже батько. Посідали дід з онуком на коней і подались під Чорноморію».

Поступово заселення українцями Кубані і деяких районів Північного Кавказу набуло великих масштабів.

Ще у 1770 р. три тисячі українських козаків заснували Хоперський полк, пізніше поселений у Ставропольській губернії. Загалом на «стару лінію» на Кубань прибуло: з Слобожанщини (І802 р.) — 390 козаків, з Катерннослав-щяни (1803 р.ї — 2277 українців, з Харківщини {1804 р.)

— 378 козаків з родинами і з Катеринославщини (1805 р.)

— 229 українців.

Але найбільш масова хвиля переселенців з України на Кубань розпочалася з 1809 р.

Кількість втікачів з України у Чорноморське військо до того часу зростала дуже швидко. Олександр І, розуміючи, що цей потік зупинити неможливо, особливим рескриптом від 10 серпня 1809 р. наказав малоросійському генерал-гу­бернатору дозволити переселитися на Кубань ще 25 тисячам українців, головним чином з Полтавської та Чернігівської губерній, для зміцнення Чорноморського війська.

Ця величезна кількість людей переселялася у 1810- 1811 рр. Невеличкими партіями, завантаживши гарби і брички своїм майном, вирушали в далеку Чорноморію ко­заки. Кожною партією керував обраний отаман, котрий мав документ на переселення до війська Чорноморського. І зараз зберігаються у фондах Краснодарського державного архіву стародавні реєстри козаків, де вказані не тільки їхні імена і прізвища, а й ті села та губернії, звідкіля вони прибули.

Загалом до 1811р. на Кубань переселилася 41 тисяча українців з Полтавщини і Чернігівщини.

Нова хвиля переселення на Кубань (1821–1825 рр) привела більше 48 тисяч українців з Полтавщини, Слобо­жанщини, Київщини та Чернігівщини. При Чорноморському козацькому війську був заснований Переселенський комітет, який займався їхніми справами. Завдяки йому для майбут­ніх чорноморців заготовляли будівельний матеріал, харчі.

Приїжджих розміщували по козацьких куренях або по­селяли на нових незайманих землях.

У 1832 р. між Анапою і Сухум-Кале поселилось 200 родин українських козаків. Тоді ж з Полтавщини і Чернігівщини на Кавказ були перевезені два українські полки, які поселились на Тереку в районі Владикавказу. 1834 р. в Україні пройшов так знаний «дівочий набір»: на Північний Кавказ привезли 500 кріпачок як жінок для неодружених козаків.

1843 р. у районах горішньої Кубані поселилися два чугусівські козацькі полки з Харківщини.

Останній великий організованний потік переселенців з України відбувся у 1848–1849 рр. За ці два роки з Слобо­жанщини, Полтавщини, Катеринославщини, Чернігівщини і Київщини на Кубань відправилося близько 14 тисяч українців.

Таким чином, тільки за першу половину ХІХ століття на Кубань з України переселилося офіційно близько 130 тисяч осіб. Але окрім організованих переселень, на Кубань щорічно відправлялися ще й тисячі втікачів від панської неволі. Поповнювали Чорноморське козацьке військо і на­щадки запорожців, які жили у Задунайській Січі. Ще на початку XIX століття на заклик чорноморського отамана Бурсака з-за Дунаю на Кубань перебралося 500 запорожців.

Коли 1828 р. задунайський отаман Гладкий перевів час­тину козаків під царську владу, вони були поселені між  Маріуполем і Бердянськом, і утворили Азовське козацьке військо. Але задунайці прагнули приєднатися до чорно­морців, і на початку 60-х років вони були переселені на Кубань, розселившись по чорноморському узбережжю.

Доля знову об'єднала колишніх вигнанців. Внаслідок цих переселень засновувались нові станиці й хутори. 1829 р. згідно з Андріанопольським миром вся земля за річкою Кубань до Чорного моря ввійшла до складу Росій­ської імперії. Так почалася колонізація Закубання. Козаки-чорноморці заселяли нові місця, засновували станиці й хутори. Але тільки після закінчення війни з черкесами за бойовими козацькими підрозділами на закубанські землі вирушив масовий потік переселенців. Близько 500 тисяч черкесів виселялися в Туреччину, і козаки, хоч і примусово, обживали їхні колишні володіння. Незабаром всі землі по обох берегах річки Кубань були заселені козаками.

Тільки у 1896 році частину чорноморських земель від­ділили дід земель козацького війська для заснування Но­воросійської губернії.

Після Кавказької  війни з горцями вільний доступ у козацьке військо був припинений, хоча інколи у деяких станичних громадах переселенців і записували козаками.

Але коли зникла небезпека постійної війни на Кубані, одночасно із скасуванням кріпацтва, коли мільйони селян отримали волю, на Північний Кавказ знову вирушили сотні тисяч нових переселенців. Так з'явилася нова велика група переселенців козаків, — «новгородніх» або «городовиків». На 1913 р. «новгородці» Кубані становили вже 57% всього населення. За даними Кубанського статистичного комітету кількість українців серед «новгородніх» становила від 70% до 80%',

У матеріалах перепису 1897 р. зазначено, що на Кубані тоді проживало 1911133 чоловік. Із них українців за рідною мовою було 49,1%, росіян — 4І,17%. Згідно з переписом українців було більше у Єйському відділі — 81%, у Темрюцькому — 79% та Катеринодарському — 57%. В інших частинах Кубанщини українські компактні групи серед населення становили: у Кавказькому відділі — 47%, Майкопському — Зі %, Лабінському — 20%, Баталпашинському — 28 %.

Зважаючи на швидкий приріст населення, у 1913 р. чисельність жителів Кубанського краю вже становила 3050391 особу. Про кількість українського населення свід­чать дані сільськогосподарського перепису !9І7 р, згідно з

яким українці становили 56% всієї кількості, а росіяни — 36%.

Згідно з дослідженнями деяких вчених, перед революцією українців було 60% серед усього населення Кубані — 1791000 чоловік.

Якщо враховувати масштабну кампанію з русифікації населення краю, яку наполегливо проводив царський уряд і внаслідок якої значна кількість українців Кубані втратила свою мову і національну свідомість, то кількість українсь­кого населення цього краю набагато перевищувала подані цифри.

НА НОВИХ ЗЕМЛЯХ

Переселившись у 1792–1793 рр. на Кубань, запорожці заходилися будувати своє нове життя. Кобзарі, які прибули разом з ними, співали вже нову думу:

Ой, тисяча сімсот дев'яноста першого року

Вийшов з Петербург'а-города

Від нашої цариці

Оії щ:) пан Чепіга і пан Головатий.

Зібравши все військо Запорізьке,

Гей виступає та на Кубань-річку

Ііи вічнеє время все

Там будемо жити. тим будем гуляти

І рибу ловити.

Пізніше в станиці Тамань на місці, де вперше розташу­валися переселенці, у 1911 р. козаки за малюнком кубан­ського художника Косодапа побудували своїм славним пред­кам пам'ятник, який зберігся й донині. На постаменті стоїть могутній запорожець. У правій руці він тримає військовий прапор, а ліва рука лежить на ефесі шаблі. На пам'ятнику навічно викарбувані слова пісні Головатого:

Будем в Тамичі жить, вірно служить,

Границю держить,

Рибу ловить, горілку пить

Ще й будем багаті.

На Кубані запорожці отримали унікальну можливість — на безлюдній місцевості, маючи порівняно велику незалежність, реставрувати, наскільки це було можливо, колишню Козацьку республіку.

Та часи Івана Сірка й Петра Сагайдачного вже минули. І чорноморці згідно з новими політичними та економічними умовами, реорганізували козацьке січове товариство, хоча й максимально зберегли запорозькі військові традиції і привілеї.

Доки перші переселенці чекали у наспіх  збудованих тимчасових землянках і хатах, коли закінчиться зима 1794 р, військова старшина працювала над законами, які мали бути провідними у житті новоствореного війська.

У січні 1794 р. з'явився на світ «на Ім'я панів полков­ників, бунчукового товариства, полкових старшин, курінних отаманів і всього війська» акт «Порядок общей пользы», який регламентував загальні положення про військове са­моврядування і про розселення козаків на нових землях. Підписали документ Захарій Чепіга, військовий суддя Антін Головатий та військовий осавул Тимофій Котляревський. Згідно з цим «Положенієм» Чорноморське військо повинно було мати свій військовий уряд, який складався з кошового отамана, віііськового судді та писаря, котрі,хоча й обиралися військом, але затверджувалися у Петербурзі. Цей уряд забезпечував керівництво козацтвом — як військове, так і адміністративне

Чорноморське військо поділялось на 40 куренів, з яких — 38 відновлювали старовинні запорозькі, а два — нові — Верзанський і Катерининський. Курені не знаходилися, як раніше, в одному місці у Січі, а повинні були розселитися по всій Кубані. Кожний курінь, що був головним осередком переселенців, зберігав широке самоврядування. Щороку 29 червня на день Петра і Павла курінна громада обирала отамана, курінного писаря і суддю. Практична більшість усіх курінних справ вирішувалася громадою. Кубанський історик Щербина влучно зауважив, що таким чином чорно­морці замість  однієї великої Запорозької Січі побудували собі 40 маленьких Чорноморських січей.

Всі землі Чорноморського війська поділялися на 5 округів або паланок, кожною з яких керували полковник осавул, писар і хорунжий, призначені військовим урядом. За прик­ладом запорозьких паланок кожен округ мав свою печатку. На печатці Катеринодарського округу (Карасунський кут) був зображений козак, котрий, спершись на ратище, стріляв

із мушкета; на печатці Фанагорійського округу на «Гаман. — човен Бейсузький (землі в окрузі Бейсуга та річки Чол-баенї з рибою; на печатці Єйського — козак з мушкетом, Григор'ївського (поблизу Кавказу) — козак на коні.

Окружні або ланкові старшини щотижневе повинні були надсилати військовому уряду звіти про всі події, стежити за озброєнням козаків та їхнім військовим станам.

У «Положенії», яке головним чином складав Головатий, з військового самоврядування була практично вилучена вій­ськова рада, значні пільги надавались старшині та все-таки Кубань залишалась ще тим місцем, де зберігалися залишки запорозької волі.

Весною 1793 р. чорноморці розпочали будівництво своєі столиці Катеринодара. Згідно з легендою місце для столиці обрав посеред дубового лісу сам Чепіга, якому дуже спо­добалася джерельна вода. Козаки провели ралом довгу рису, по якій повинна була розташуватись центральна вулиця міста — Красна.

У центрі Запорозької Січі чорноморці побудували форте­цю і велику чотирикутну церкву святої Покрови, а з боків звели 40 куренів для неодружених козаків. На дзвони для церкви вирішили переплавити гармати, які відбили в турків під час війни 1787–1792 рр. За цю справу взявся запорозький осавул Захарій Сутика. Він разом з козаками Машиной і Кравченком привіз із Березані 16 мідяних гармат і одну мортиру загальною вагою 890 пудів. З них у Херсоні відлили 9 дзвонів (третій — 125 пудів), які перевезли по Дніпру і Чорному морю до Тамані. Потім у січні 1794 р. козаки хорунжого Чуприни дотягли човни із дзвонами до Катеринодара.

Розсслсння козацьких куренів відбувалося за жеребку­ванням. Не всі місця задовольняли козаків, деякі курені мандрували сотні верст, доки остаточно не знаходили свого місцсрозташування. Густо зарясніли на Кубані козацькі по­селення — курені — Незамаївський, Новодерев'янівський, Брюховецький, Полтавський, Уманський, Кущовський, Переяславський, Старомінський та інші. нагадуючи славні часи Запорозької Січі.

Тяжко було чорноморцям обживати хоч і благодатні, але незнайомі землі. У 1796 р. налетіла на поселенців чума, яка знищила багато людей. Климат також не завжди був сприятливий. Влітку бувала велика спека, а взимку — лютий холод, — «До святого Духа не кидай кожуха ;і по святому Дусі у тому ж кожусі». Північно-східний вітер приносив на Кубань простудні зах­ворювання і ревматизм, південно-західний — пропасницю. Часто хворіли переселенці від вологого повітря, що йшло від боліт і плавнів «корчієм», жовчною лихоманкою та цингою.

Постійно підривала від господарства служба на кордоні з черкесами, та ще й царський уряд використовував ко­зацькі полки у своїх безкінечних війнах.

Особливо «відзначився» Павло І, який утиснув козацькі привілеї, замінив «війський уряд» на «військову канце­лярію», знищив звання військового судді та військового пи­саря.

Павло І змінив військовий поділ чорноморців. Якщо рані­ше у війську козаки поділялися на курені, то тепер військо було розділене на 20 кінних і 10 піших полків по 500 чоловік у кожному. Старі козаки ще тривалий час поділяли часи за ознакою «до полків» або «після полків». Після цих змін головний важель козацького самоврядування перейшов на курені.

Після особливого «Положенія» 1842 р. Миколи І, згідно з його прагненням до загальної уніфікації, назва козацького поселення на Кубані — курінь змінилася на станицю. Але це «Положеніє», окрім того, офіційно закріпило за стани­цею курінне громадське самоврядування.

На Кубані козаки займалися мисливством, рибальством. Хліб везли зі Ставрополя. Улюбленим заняттям був риб­ний промисел. У 1857 р. на засолення риби витрачалося 200 тисяч пудів солі. Лов поділявся на «весняний», «межений» — з травня до вересня і «просольний» — з вересня до першої криги і до весни. За рік чорноморці виловлювали 5 млн штук тарані, 4 млн сули, 200 тисяч сазанів, 50 тисяч чабанів, 40 тисяч пудів красної риби, тисячі пудів ікри . Риби була величезна кількість, у деяких місцях під час нересту річка заповнювалась рибою до берегів.

На Кубань приїжджали за сіллю чумаки. Козаки добу­вали сіль головним чином для обміну з черкесами на ліс. Вимінювали на сіль і козацьких полонених.

У чорноморців розвивалось бондарство, шорництво, інші ремесла. Гончарство на Кубані було чисто козацьким при­вілеєм, особливо цінували чорноморці вироби гончарів Пашківського куреня — «Не святі горшки роблять, а пашківці».

Раз на рік в Катеринодарі і деяких великих куренях відбувались великі ярмарки. На ярмарку тільки в Старощербинівському курені товарообмін становив 1 млн. крб. Як і в Україні, на кубанські ярмарки з'їжджалися з усіх козацьких куренів і хуторів, грали музики, бандуристи співали старовинні думи — це було своєрідне свято.

Незабаром переселенці проклали перші поштові шляхи, на яких знаходилося 25 поштових станцій. Піднялися й зазеленіли навкруги козацьких поселень сади й виноград­ники. В Катеринодарі для військових потреб отаман Рашпиль заснував «общеполезный рассадник», в якому у 1857 р. нараховувалося 25 тисяч виноградних лоз і 19 тисяч сад­жанців фруктових дерев, перевезених із Криму ,

Займалися козаки і бджільництвом, завдяки величезній кількості медоносних квітів збирали дуже багато меду. «По­годуй мене до Купала — зроблю з тебе пана». Меду в козацьких станицях було стільки, що козаки цукру майже не вживали, його заміняв мед.

Згодом основою кубанського економічного розвитку, стало землеробство. Про родючість кубанських чорноземів серед козаків ходили дивовижні розповіді. Ще у 90-х роках XVIII століття перші переселенці надіслали отаману Чепізі листа, в якому описували, що сухі жерді, які вони встромили в землю, через деякий час зазеленіли й пустили коріння.

Для переселенців спочатку не існувало земельної проб­леми. Тисячі гектарів чорноземів ще чекали своїх госпо­дарів. Кожен курінь отримував величезну кількість землі, що ставала громадською власністю. Згідно з положенням від 1842 р., кожен простий козак отримував 30 десятин землі, обер-офіцер — 200, штаб-офіцер — 400, а генерал — 1500. Як тільки у козацькій родині народжувався хло­пець. він отримував з громадських земель свій пай,

З часом на Кубані з'явилася особиста власність на землю. У 1862 р. вийшло нове положення про землю, згідно з яким разом з громадськими землями вже з'являлися землі, що передавалися в особисту власність козацькій старшині. Жили козаки здебільшого у саманних, або турлучних (зроблених з очерету обмазаного з обох боків глиною) хатах, покритих очеретом або соломою. Взимку топили хати очеретом, соломою, бур'яном, кураєм, кизяком, або , як його називають кубанці, кирпичем.

Побут кубанців не дуже відрізнявся від традиційного українського. Їли головним чином хлібні й молочні страви: хліб, пироги із сиром, вареники, галушки, локшину, лапшу, млинці, деруни, коржі, кисляк, варенець, сир, масло, сме­тану. Варили борщі і каші, дуже любили гарбузяні каші з молоком. Багато впрошували кавунів, динь — з них робили патоку, що заміняла цукор. Вирощували горох і квасолю (для супів), пекли пироги, які їли з маслом. З жирів були розповсюджені олія із соняшників і сурепи.

Особливою повагою користувалося традиційне сало, яке вживали в їжу під час тяжких сільськогосподарських робіт і при далеких подорожах. М'ясо кубанці Їли переважно під час свят. Чимало їли козаки домашньої птиці, окороків, ковбас, які на літо заливали смальцем.  Борщ заправляли дером (середовим салом), любили борщі з галушками.

Коли кубанці від'їжджали на польові роботи у степ і жиди в тимчасових куренях, то їли там кавуни з хлібом, кавуни із солоними огірками. Смачним у полі був куліш, коли молодь збиралася після роботи на вечорниці.

Фрукти і ягоди сушили козаки для узварів. У деяких станицях у мирні часи збирались громади, що займалися збором груш на черкеських землях. Багато споживали риби, яку варили, смажили й сушили. Її у річках водилося так багато, що пуд красної риби коштував лише три карбованці. Найбільш розповсюдженим хмільним напоєм був спотикач — розчинений мед, який настоювали на хмелю. Харчі кубанці мали переважно із власного господарства. Купували тільки рис, цукор, чай і цукерки — все це була святкова Їжа.

Яскраву характеристику чорноморцям дали видатні ко­зацькі історики, котрі описали Їхній побут і характер.

«Как известно, преобладающим злементом в войске были малоросом. Хоть в войско вошли также великоросы, поля­ки, литовцы, молдаване, татары, немцы, евреи й другие национальности, но представители их остались в меньшиистве й • как бы тонули в общей массе чисто малорусского населення. В зависимости от малорусских злементов, малорусским характером отличался й склад всего внутреннего быта населення. Чсрноморцы були православными, говорили все на едином малорусском языке, придерживались малорус­ских обычаев; праздники, увеселения, семейный уклад. свадебные обряды, бытовые отношения й обстановка — все это носило строго малороссийские особенности. Представи­тели других национальностсй должны были приспособиться к малорусскому укладу жизни».

Інший історик писав: «Козаки Черноморского казачьего войска, переименованного в 1860 году в Кубанское, резко отличались от той части линейннх козаков, которые в том году вошли в состав Черноморского войска. Черноморцы были все малоросы… родной язык черноморцев бмл малороссийский, исповедовали они православную веру, очень усердны были к церкви. Торговлею черноморцы не занимались, считая зто не соответствующим казачьему званню — всякого рода торговлю предоставляли иногородним лю­дям. ремеслами же — кузнечным, плотницким, сапожным, портняжным й прочим черноморцы не пренебрегали. Земледелие в Черномории было не особенно развито, но все-таки казаки хлеба у других не покупали, а довольствовались своими трудами. Главное их занятие было скотоводство и рыбная ловля. Домашняя обстановка их хотя й не отличалась особым изяществом й прочностью, так как дома большей частью строились турлучные й крылись камышем, но зато всегда были чисты й двором огорожены; раскиданные во множестве по войсковой земле одиночные хутора красовались садами и рощами, а во многих находились хорошие водяные мельницы… Войсковая земля была не зелена й для казака был простер разводить отары овец, сотни рогатого скота й табуны степных коней…

Черноморец на вид был суровым, но под суровмм взглядом крылось доброе сердце. Особенная веселость проявля­лась у него в приятельской беседе, за чаркой горилки, за которой проводили немало лишнего времени й шинкарочка с чёрными бровами й карими очима фигурирует во многих песнях, перенесеннмх казаками от Днепра й Украйни на Кубань».

Та найбільш точну характеристику життю населення «Малинового клина» дав надзвичайно талановитий і обдарований Ніжин історик Кубані, козак Іван Попко у згадуваній поетичній праці «Чорноморские казаки в их гражданском й военном быту». «Напев на клиросе, веснянка на улице, щедрування под окном, женихання на вечорницях й выбеленные  хаты , и гребля с зелеными вербами й вол и конь под седлом — все нагадует вам в той далёкой кавказской Украине — гетманскую Украину — Наливайка и Сагайдачного».

НЕ ПИВ ВОДИ КУБАНСЬКОЇ — НЕ ЇВ КАШІ КОЗАЦЬКОЇ!

Понад шістдесят років чорноморцям довелося вести без­перервну виснажливу війну з горськими племенами, які були за Кубанню. Ця війна багато в чому позначилася на житті, звичаям і характері чорноморців. Але вона більш відома сучасникам із творів Толстого, Лєрмонтова і Марлинського; війна, яка для царських чиновників та офіцерів була реальним засобом отримати нагороди і вищий чин, для пересленців стала постійною і тяжкою кривавою працею; у безперервних сутичках з черкесами загинула величезна кількість нащадків запорожців.

Спочатку стосунки з новоприбулими і черкесами скла­далися дуже добре. Черкеси, або як вони самі себе називали аяигі, населяли всю : кубанську територій північного перед­гір'я Кавказу, починаючи від узбережжя Чорного моря, і поділялися на окремі племена. Найчисельнішими були шап­суги, абадзсхи, беслснівці та убихи — загальною кількістю більше мільйона чоловік. Кожне з цих племен стояло на різному рівні соціальної диференціації та економічного роз­витку.

Перші вісім років, поки козаки, власне, обживали свої землі, ніяких сутичок із сусідами у них не було. Черкеськи князі казали їм: «Ми ніколи не думали з вами у сусідстві жити, але коли вже так сталося, то треба жити мирно». Попервах черкеси навіть багато допомагали козакам хлібом, насінням і саджанцями.

Козаки в свою чергу дозволяли черкесам сіяти хліб на своїх полях, допомагали сіллю, іншими харчами. Багато черкесів після міжусобних війн переселялися на козацькі землі, так виник Гріненно-Черкеський курінь, де жили записані у чорноморці черкеси. У 1796 р. отаман Чепіга

допоміг їм захистити свої аули від нападів розбійників. Козацькі старшини бажали одружуватись на чсркешенках, а черкеські князі були не проти породнитися з хоробрими чорноморцями.

Але, на жаль. ті добрі стосунки протягом шести десяти­літь були зруйновані політикою царського уряду, який розпочав наступ на незалежні волелюбні горські племена Кавказу. На десятиріччя ці мирні землі стали ареною жорс­токої боротьби. Змушені постійно вести війну з царськими військами, черкеси несли дуже великі матеріальні збитки. Їхнє  і без того бідне гірське господарство постійно руйну­валося, і в таких умовах десятки тисяч середгорців могли жити тільки за рахунок нападів на сусідні козацькі землі. Царські генерали намагалися зламати опір горців тактикою «вижженої землі». Наприклад, генерал Власов неодноразово по-звірячому винищував населення черкеських пулів. А генерал Текелій, колишній руйнівник Запорозької Січі, відзначився на Кавказі жорстоким винищенням 300 гірських поселень.

Керуючись адатом (законами кривавої помсти),черкеси нападали на козацькі хутори і станиці, захоплювали полонених. Козаки у відповідь, наїжджаючи за Кубань на черкеські аули, відбивали полонених. Так зав'язувалася війна, яка шістдесят років не припинялася ні на хвилину.

Чорноморці у цій війні займалися справою предків — захищали кордони своїх земель від нападів ворогів. Але якщо предки-запорожці охороняли великі степові простори Діїкого Поля, то чорноморці змушені були пильно стежити, щоб загони черкесів не пробивались на козацькі землі через Кубань, густі плавій й ліси, що сильно ускладнювало завдання.

Для цього чорноморці побудували так звану Кубанську Лінію, яка простяглася на 260 верст по річці Кубань від Васюринського куріня до Чорного моря. Козаки побудували цю Лінію, враховуючи досвід укра­їнської охоронної сторожі, і пристосували її до нових умов.

Охоронялась Лінія постами або кордонами, батареями, невеличкими фортецями, залогами та роз'їздами.

Кордоном називалося довготривале укріплення з глибо­ким рвом і валом, на якому знаходились гармати, деякі з них були ще часів Хмельницького. У самому кордоні стояли збудовані хати, в  яких мешкало від 50 до 200 козаків.

Всього на Лінії було збудовано 60 кордонів. Тут козаки жили упродовж десятиліть, майстрували, господарювали. Нерідко чорноморці з гумором розказували про своє життя на таких кордонах:

«Віддали ми заміж дочку за того Бенюха. а він скоро і ии службу пішов, чи той Паниболотський кордон. От раз стара і каже:

— А чи не поїхати нам, старенький, до зятя у гості, службу йоги провідать?

— Так що ж, кажу, — чи поїдем то поїдем. Приїжджаєм у Папиболотський кордон та й питаєм:

— Чи тут служить наш зять галіїстрат Ненюх, на прозвище Скачок-Бримбурщчк?

— Тут, — кажуть, — тут, та чиї уже її урядник. Як почув я цю річ, так дуже зрадів, а стара моя з радощів як крикне «матінко!», наче її хто ззаду вилами підтяг.

Коли дивимось, ось і зять іде, та такий бадьорий, що твій охвіцер! Поздоровкався, почоломкалися, сіли на траву та й давай балакать про те, при се, ти про його службу. Коли йдуть нащі знайомці: Смола Трохим. Дудник Піірхим, Коливайко Іван, Хелявка Роман… Та як узяли по іитовху. та як сиш на шляху та й давай пить, гулять» .

Але не завжди так весело проходила чорноморська служ­ба на кордоні. В центрі цього укріплення височіла фігура-шпиль з перекладиною. На цю перекладину з обох боків вішали на довгих мотузках великі кулі, сплетені з вербового гілля. Як тільки козаки помічали, що черкеси переходять через Кубань, вартовий зі словами «Маяч же, небоже» підіймав кулі під перекладину. Це був знак сполоху і йшов по козацьких залогах вигук: «Черкеси! Бог з вами!».

1810 р на кордон Ольгинський, який охороняв полковник Тиховський з 200 козаками (той самий, котрий разом з Головатим перевіз на Кубань останніх запорожців), напало чотири тисячі горців. Чорноморці, багато з яких ще пам'ята­ли Запорозьку Січ, билися відважно, до останнього. Коли ж кінчилися кулі, кинулися разом зі старим полковником запорожним «у ратища» і загинули всі разом. Але за цей час козаки, врятовані мужньою загибеллю захисників Ольгинського кордону, вже встигли підготуватися до черкесь­кого нападу.

На Лінії розміщувалась батарея, де за укріпленням сто­яли гармата і 8–25 козаків. Найгустіше були розставлені бикети, або пикети. Це — сплетені з верби укріплення з подвійними стінками, куди засипалася земля або пісок. Навколо укріплень висипався вал і окопувався рів. Посеред бикету також височіла фігура, за допомогою якої 8 козаків, котрі там знаходилися, повинні були попередити інші кордони і бикети про наступ ворожих загонів. Часто чорноморці ставали перед вибором: або врятуватися й зда­тися ворогу, або попередити своїх братів про небезпеку й загинути. Але козаки завжди вибирали останнє.

У грудні 1832 р. 300 черкесів оточили бикет урядника Сура, з яким перебувало лише 13 козаків. Чорноморці довго трималися, і після того, як закінчилися кулі, билися шаб­лями й ножами і загинули всі до одного. Але за цей час козаки Полтавського куреня встигли підготуватися й відби­ли напад ворога.

Між бикетами, кордонами і батареями постійно роз'їж­джали по відомих тільки їм стежках кінні козаки залог. Козаки цих залог розробили цілу систему сигналів, за 'допомогою яких сповіщали про підхід горців. Це був і особливий свист, і стук шаблі об стремена, і дим вогнища. Інколи по річці Кубань пропливали байдаки, з яких чорно­морці стежили за ворожим берегом.

Особливо посилювалася небезпека нападів узимку, коли Кубань замерзала. Черкеси були дуже небезпечні вороги, вони поділялися на хиджретів і психадзе. Хиджретами (від арабського слова «наїзд») називалися відчайдушні черкеські вершники, для яких війна була головним заняттям. Про хиджретів говорили: «Свинцем сіють, підковою косять, шашкою жнуть». Психадзе («водяні собаки») невеличкими групами по 5–6 чоловік пробиралися плавнями за Кубань і нападали на поодинокі залоги й хутори.

Взимку черкеси переходили по кризі річку Кубань, про­бивалися з боями крізь Лінію, нападали на курені й хутори, спалювали їх, а жителів забирали в полон. Особливо жорс­токим був наїзд у 1842 р- на Васюринський курінь, коли більшість його жителів горці вбили й забрали в полон. При нападі на Полтавський курінь його мешканці на чолі із священиком, з останніх сил відбиваючи горців, врятувалися дивом .

Черкеси захоплювали в полон людей для того, щоб обмінювати їх на своїх полонених, але найчастіше прода­вали турецьким работорговцям. І повторював тоді чорно­морець сумний шлях своїх предків по невільницьких ринках Єгипту і Аравії. Те, що деякі бранці зникали назавжди, породило навіть у чорноморців легенди про людожерів-песиголовців, які мешкають у горах і яким черкеси віддають полонених.

Та не так просто було утримати чорноморця у полоні. Коли черкеси захоплювали козака й хотіли продати, то зрізували йому оселедця, бо інакше работорговці говорили, що це «баткал» — запорожець і обов'язково через тиждень-два втече. На весь Кубанський край прославився козак Безкровний, який чотири рази втікав з полону, доки до­брався до своїх. Для того, щоб врятувати своїх козаків, котрі потрапили у полон, чорноморці отаманів Бурсака, Безкровного, Заводовського, Рашпиля, Кухаренка заглиб­лювалися на територію черкесів, інколи й невеличкі загони козаків переправлялися за Кубань. І не знали вони, чи вдасться повернутися живими з походу. І співали з тих часів на Кубані сумну пісню:

За Кубані- іду!

Гей, конюший, коню! Заграй піді мною

Дівчино, прощай, дівчино, прощай!..

За Кубань ідеш, мене покидаєш,

Чого ж ти, мій милий, чого там шукаєш?

Хіба тобі, милий, чужа сторона

Рідніша, миліша своєї вона?

Іду туда!

Де роблять на диво червонеє пиво

З крові супостат, з крові супостат.

Хіба ж єю хочеш, мій милий, упиться.

Хіба ж ти схотів зі мноіі розлучиться?

/спий мої сльози, іспий мою кров.

Тільки не кидай за вірну любов?..

Дівчино, це плач!

Не рви мого серця! Як пир сей минеться.

Приїду я знов, приїду я знов.

Теє вже ж тобі, милий, назад не   вертаться,

Там тобі, серденько, там оставаться.

Он бач, під тобою щось кінь твій поник,

У полі червонім заснеш ти навік…

Як ворон в віконце

До тебе закряче, з-за гір перескаче

Козаченько твій, козаченько твій

Як явір зелений головоньку склоне.

Зозуля кукукпе, діброва застогне,

Твій кінь під тобою спіткніться, вздихне,

Тоді вже, мій милий, не буде мене.

Під час постійних воєн з черкесами серед козаків з'яви­лися особливі пластунські товариства. Традиція надзвичайно сміливих і вмілих розвідників була, без сумніву, продов­женням традиції характерників часів Запорозької Січі, але в умовах постійної охоронної служби на Кубані вона отри­мала новий специфічний напрям. Пластунські товариства складалися із найдосвідченіших і найрозумніших козаків. Пластун міг годинами лежати в засідці, чекаючи ворога, безшумно пересуватися під самим носом у черкесів. Надз­вичайно влучно стріляв він із рушниці, блискавично володів холодною зброєю. Як правило, пластуни добре володіли всіма горськими діалектами, носили черкеський одяг, про­биралися в гірські аули, щоб довідатися про плани ворога. Щоб подати товаришам сигнал, пластун міг майстерно пі­дробити крики птахів або диких звірів. Пластунські товарис­тва вважалися серед чорноморців окремою напівтаємничою кастою. Це були єдині військові підрозділи, до яких плас­туни самі набирали поповнення із молодих козаків, котрих посвячували у свої таємниці. Решта чорноморців вважали пластунів чаклунами і характерниками, які вміли лікувати, заговорювати кров, знали мову птахів і звірів. Часто плас­тун мав при собі скрипку або маленьку бандуру, якими розважався під час відпочинку. Пластун з Корсунського куріла Омелько Вернигора славився своєю вмілою грою на скрипці, і коли черкеси захопили його в полон, то інші черкеси, які любили Вернигору за майстерну гру, звільнили його з полону.

Славилися на Кубані відчайдушні пластуни вершники Мандруійко і Запорожець, а про таких пластунів, як Гурто­вий, Рогач, Чернега, Іван Драган, Юхим Жорник, Герасим Цаниленко, Василь Дзюба, Хома Коваленко, Іван Хоменко, Макар Шульга та інших, у ХІХ столітті ходили легенди. Але якщо безліч дивовижних пригод і подвигів пластунів залишалися у переказах тільки серед козацьких куренів і станиць, то під час Кримської війни весь світ довідався про славних чорноморців-пластунів.

Під час облоги Севастополя у 1854 р. туди прибуло два пластунських батальйони. Вже через декілька днів російське головнокомандування, з одного боку, і французьке, — з іншого, здивовано спостерігало за незвичайним боєм між пластунами та французькою кіннотою.

Коли майже 150 кіннотників кинулися на пластунів, ніхто не сумнівався, що пластуни здадуться, але вони миттю розсіялися перед вершниками і спокійно їх перестріляли.

У цій війні пластуни з успіхом виконували найскладніші завдання. Вони захопили четвертий французький бастіон, а коли побачили, що всі гармати знищити не вдасться, урядник Іван Горасішенко виніс на собі багатопудову мортиру. Велику славу мали пластуни, але більшість їх загинула під Севастополем, а ті, котрі залишилися, знову повернулись на Кубань до своєї тяжкої праці.

ДОБРИЙ КОЗАК БАЧЕ, ДЕ ОТАМАН СКАЧЕ

Цікава і складна доля чорноморських отаманів. В історії Українського козацтва більш відомі такі отамани, як Іван Сірко, Палій чи Підкова, але і чорноморці мали отаманів, які могли б стати поруч з кращими провідниками козацтва.

Після загибелі першого чорноморського кошового отамана Сидора Білого, його замінив Захарій Чепіга. Тільки-но привів він запорожців на Кубань, як вийшов наказ виру­шати в похід у Польщу двом козацьким кінним полкам разом з кошовим. Виступили вони проти ворога 14 червня 1794 р., довго воювали і після тривалих військових дій повернулися на Кубань. Там, у Катеринодарі, 14 січня 1797 р. після 50 років безперервного служіння козацтву помер Захар Чепіга. Цей улюбленець козаків — батько Харко, — можливо, був останнім серед отаманів Запорожжя, які були першими серед рівних. Нічого Чепіга не бажав для себе і по смерті залишив тільки вбогу турлучну землянку в Катеринодарі. Без родини і без майна прожив він своє життя, але назавжди залишився Чепіга для кубанців найу­любленішим отаманом. Портрета цього кремезного характерника не залишилося: коли запропонували його намалю­вати, Чепіга вимовився: «Тільки богів малюють».

З усіх куренів йшли козаки ховати свого батька. По­переду останнього отаманського почту йшли священики, за ним Головатий Антін: він нам голова, він наш і батько — він нам поголив голови гладко.».

Перський похід, що приніс смерть Головатому і багатьом чорноморцям, був однією з примх катерининських фавори­тів. Вважали, що його замислив фаворит Катерини Платон Зубов, з тим, щоб зробити швидку кар'єру своєму брату Валеріану Зубову. Валеріан був призначений головнокоман­дуючим царською армією, незважаючи на свій 22-річний вік.

Вирушивши з Катеринодара 26 січня 1796 р.. козаки у червні добрались до Баку. За цей час серед них багато померло від різних хвороб. Цей тяжкий похід закінчився тільки у травні 1797 р., коли чорноморці майже без бою втратили багато хоробрих воїнів, в тому числі й Головатого.

Загальне незадоволення козаків вилилося в справжнє повстання, що ввійшло в історію війська як Перський бунт. Коли чорноморці повернулися з походу, то побачили, що отаманом у Катеринодарі вже призначений Тимофій Котляревський, колишній військовий писар, який, власне, нічим особливо й не виділявся, хоч і був на Січі з 1760 р.

Попри всі козацькі традиції він став отаманом не за наказом військової ради, а імператора Павла І. Тимофій Котляревський був у Петербурзі під час коронування царя і за це отримав від нього отаманську булаву. На той час старшина і царські чиновники, котрі понаїжджали в Ка-теринодар, чинили переселенцям усілякі утиски, нажива­лися за їхній рахунок.

Незадоволення козаків, які повернулися з Персії, під­тримали прості чорноморці. Коли вони вимагали поновлення своїх збитків, Т.Котляревський наказав заарештувати незадоволених. У відповідь на це чорноморці повстали — старшини ледь встигли поховатися від розлючених козаків, а сам Котляревський дивом втік в Усть-Лабинську фортецю під охорону солдатського гарнізону.

Козаки заспокоїлися лише тоді, коли Котляревський і царський полковник Пузиревський пообіцяли відправити делегацію від незадоволених чорноморців до Петербурга. Повіривши цьому, козаки прибули до столиці, де й були заарештовані.

Декілька років тривало слідство над ними. Доки козаць­ких депутатів катували • у Петропавлівській фортеці, по кубанських куренях розпочалися нові арешти учасників виступу. Чорноморців кидали в ями Усть-Лаби і тримали в дуже жорстоких умовах. За короткий час з 222 заареш­тованих померло 55 чоловік .30 козаків зробили підкоп і втекли на Задунайську Січ.

Так по-звірячому був придушений виступ чорноморців. Але заворушення на Кубані було настільки сильне, що влада не наважилася жорстоко покарати заарештованих депутатів, одні з яких були приречені на страту, інші — на каторгу на галерах. Тільки депутати Собакар і Половий пішли до Сибіру, решта козаків була звільнена.

Після того старшина вже боялася зачіпати козацтво, а чорноморці засвідчили, що вони до кінця стоятимуть за свої привілеї і волю.

Тимофій Котляревський потім жив у Петербурзі і в 1799 р. передав свою булаву здібному військовому скарб­ничому Федору Яковичу Бурсаку. Син священика, він прий­шов на Січ у 1764 р. і разом з усіма запорожцями пройшов шлях з Дніпра на Кубань.

Отаман Бурсак перший ходив за Кубань воювати з черкеськими нападниками.

Завдяки йому на Кубані почали з'являтися кінні та овчарні заводи, суконна фабрика, а 14 грудня 1806 р. відкрилося перше училище для дітей в Катеринодарі.

1807 р. чорноморці воювали з турками на Дунаї, де загинув відомий козацький полковник Паливода.

Не минула козаків і війна з Наполеоном 1812 р. Ще в березні того ж року для служби в Петербурзі отаман Бурсак сформував імператорську чорноморську сотню з могутніх і показних козаків. Сотником був призначений син отамана Афанасій Бурсак.

Сотня Афанасія Бурсака брала участь майже в усіх баталіях І812–1814 рр. Тільки на початку війни, напри­кінці червня, чорноморці на очах у Наполеона порубали багато французьких кіннотників і захопили гарматну ба­тарею.

Під час Бородинського бою Афанасій Бурсак із сотнею знищили декілька ворожих батарей. За відвагу під час цієї атаки хорунжий Заводовський і осавул Перехрест отримали нагороди. 28 жовтня на Єльнинському шляху чорноморці захопили в полон генерала Ожеро з його бригадою, потім розігнали французький відділ в 500 чоловік, який ішов на допомогу генералу. Після перемоги козаки привезли як трофеї 700 кірас.

У І813 р. козаки брали участь у «битві народів» під Лейпцігом. Разом з двома донськими сотнями вони зупи­нили прорив французької кавалерії, за що сотник Бурсак отримав від пруського короля орден «За заслуги». Напри­кінці війни козаки 2 місяці стояли биваком у Парижі.

Подальша доля полковника Бурсака склалася трагічно. Повернувшись на Кубань, молодий, прославлений чорно­морець намагався поліпшити долю козаків, яких розорювали безперервні війни та чиновницьке свавілля. Не маючи змоги відстояти перед вельможами чорноморців, а особливо їхній демократизм і волелюбність, полковник Афанасій Бурсак 28 березня 1825 р, покінчив життя самогубством. «Какую последнюю думу думал бувалий казак. осталось на дне глубоких кубанскик водоворотов», — писав про це історик Іван Гопко.

Місце на березі Кубані, з якого кинувся козацький пол­ковник у річку, й досі називають «Бурсакова скачка».

Далекий нащадок отаманського роду Бурсаків живе нині у Франції.

Після смерті отамана Федора Бурсака у 1816 р. отаман­ську булаву отримав колишній кріпак графів Розумовських Григорій Матвеєв. Він ще юнаком втік до чорноморців. Під час одного з походів козацькі старшини випадково зустріли серед солдатів рідного брата Матвеєва, але решту родини вже сам козацький отаман у всевладних поміщиків так і не зміг викупити.

На відміну від Бурсака, Матнеєв не мав ні військових, ні адміністративних здібностей. Козаки навіть підозрювали, то отаман за хабарі дозволяв черкесам нападати на ко­зацькі землі. Коли черкеси знищили хутір Осічки, про Матвеєва казали: «Проміняв Осічки на срібляні жучки» (’удзики).

Після Матвеєва у 1827 р. отаманом став Олексій Без­кровний, який походив із старовинного запорозького роду. Козаком служити він почав з 1880 р., маючи лише 15 років. Бувалих запорожців Безкровний вражав своїм велетенським зростом і надлюдською силою. Йдучи завжди попереду, він як могутній таран пробивався з шаблею або з ратищем крізь ворожі ряди. Безкровний пройшов усю війну І812 р. і разом з табором чорноморців 2 місяці стояв на Єлисей­ських полях у Парижі.

Особливо прославився отаман 28 травня І828 р. при облозі турецької фортеці Анапи, коли з 300 чорноморцями відрізав від фортеці турків і в тяжкому рукопашному бою знищив їх.

Безліч разів ходив отаман Безкровний і проти черкесів. Неодноразово намагалися ті захопити казкового запорожця в полон. Одного разу це їм майже вдалося, але Безкровний, маючи вже декілька вогнепальних та рубаних ран, зміг відбитися від десятка нападників шаблею. З гордістю казали козаки про нього: «Та це ж у чорноморців отаман не Безкровний, а Безсмертний».

Незважаючи на таку військову вдачу, Безкровний ніколи не відмовляв людям у допомозі, адже мав чуйне і добре серце.

Перебуваючи у Польщі, Безкровний зі своїми козаками врятував місто Млаву від пожеж; на коні він кинувся у розбурхане море і врятував потопаючих моряків.

Але що не змогли зробити черкеські шаблі, французькі кулі і турецькі ятагани, зробили царські чиновники, яких чорноморський отаман нещадно переслідував за хабарниц­тво і здирство.

Граф Паскевич Єріванський, царський намісник на Кав­казі «по важностн оньїх признал удалить генерал-майора Безкровного от должности наказного отамана» . Ця підс­тупність і несправедливість настільки вразили щирого ко­зака, що він тяжко захворів і помер, залишивши війську все своє майно — на будівництво у Катеринодарі богадільні для старих і бідних козаків. Цей двоповерховий будинок і нині стоїть у Краснодарі, нагадуючи про славного отамана, який брав участь у 13 війнах і 100 битвах. Затравлений чиновницькою підступністю, Безкровний прожив лише 48 років.

Назавжди ввійшов в історію Кубані і наказний отаман Григорій Антонович Рашпиль — різнобічно обдарована лю­дина. Його авторитет був настільки високим серед козаків і черкесів, що горці навіть приїздили до нього за порадами. Саме завдяки Рашпилю стосунки між козаками і черкесами покращали, хоча й ненадовго. Рашпиль уважно вивчав горські традиції і навіть склав збірник черкеських законів-алат. Отаман заохочував торгівлю між горцями й чорно­морцями. І ті привозили на ярмарок сотні гарб зі своїми виробами, приходили в курені на заробітки.

Багато дбав отаман і про розвиток освіти серед козаків, відкрив військову гімназію, платив за освіту дітей бідних козаків.

Особливо вдячні чорноморці своєму отаману за те, що вирішив земельні непорозуміння між хуторами й станицями. Часто старшини осідали на хуторах і захоплювали козацькі землі. Рашпиль чітко розмежував  усі землі на користь громадських земельних володінь.

Але всіх чорноморських отаманів ніби переслідував тяжкий рок — з одного боку, маючи козацьке походження, вони дбали про козаків згідно з традиційним волелюбством часів Січі, а з другою боку, самодержавний устрій зминав намагання отаманів захистити демократизм чорноморців.

Це ж спіткало і Рашпиля. Він втомився від боротьби з бюрократизмом царських намісників на Кубані. Згорьований Григорій Антонович помер від старих ран.

Останнім наказним отаманом Чорноморського козацького війська був відомий письменник, розумний і хоробрий воїн Яків Кухаренко. Народився він у 1799 р, і вже в п'ятнадцять років, як і Безкровний, відчув на собі ,що таке козацька доля. У 1851 р, Кухаренка обрали отаманом нащадків задунайських козаків, з яких було сформовано Азовське військо. А вже через рік, після смерті його друга Рашпиля, Кухаренка призначено отаманом Чорноморського козацько­го війська.

Та не за походи й перемоги прославився отаман Яків Кухаренко. Пам'ять про нього, відомого письменника, ку­банці зберігають як і пам'ять про Тараса Шевченка, який бур у чорноморців найулюбленішим поетом. У кожній ко­зацькій хаті обов'язково висів уквітчаний рушниками портрет Тараса Григоровича, а «Кобзар» був настільною книгою кубанців. Козаки надзвичайно пишалися, що іхній отаман був кращим другом великого поета.

А познайомилися вони приблизно у 1840 р. в Петербурзі в гурті земляків-українців. Треба зазначити, що козаки підтримували дуже тісні зв'язки з Україною. Кубанці не втрачали родинних зв'язків з своїми родичами, які зали­шилися в Україні, Якщо козаки потрапляли в Петербург або Москву, то одразу опинялися серед українців. Тому для Кухаренка молодий поет був вісником з матері Чорноморії України, про яку на Кубані ніколи не забували і яка завжди залишалася для козаків далекою Батьківщиною.

Поступово знайомство перейшло у вірну і щиру дружбу. З часів товаришування у Петербурзі доля так і не звела друзів, але дружба їхня продовжувалась через листування аж до самої смерті поета.

Не забував Кухаренко свого друга і в часи, коли з опальним поетом заборонялось підтримувати будь-які зв'яз­ки. Надсилав Тарасу Григоровичу листи, святкові подарун­ки, допомагав грошима, книгами, полегшуючи йому тяжке заслання. У своїх листах Кухаренко так звертався до поета:

«брате курінний товаришу», «готов душу свою послати до тебе», «твій поки світить сонце», «любящей і поважающий навік», «певний друже».

Шевченко бачив у Кухаренкові представника славного козацького війська, яке продовжувало традиції Січі, тала­новитого й  відважного козака-запорожця.

Кухаренко був цікавій і як оригінальний та самобутній письменник, який написав у 1836 р. цікаву п'єсу з життя козаків «Чорноморський побут». Пізніше ця п'єса в пое­тичній обробці Михайла Старицького (музика Миколи Лисенка) стала популярною і відомою оперою.

У своєму щоденнику поет записав: «Замечатсльное явлешіе между людьми — Єтот истинно благородный человек».

Шевченко дружив і з родиною чорноморського отамана, особливо з його маленькою донькою Гандзею, яка пізніше стала щирим захисником розвитку української культури на Кубані.

Без сумніву щирість і відвертість чорноморського отамана дуже підтримувала Тараса Шевченка, надавала йому сили й наснаги на тяжкому життєвому шляху. 22 квітня 1857 р. поет був вимушений написати Кухаренку: «Десять літ не­волі, друже мій єдиний, знівечили мою віру і надію… Я ще не дуже старий та знівечився.» Кухаренко добре розу­мів, наскільки потрібна була підтримка його щирому то­варишу — і незабаром Тарас Шевченко отримав відповідь;

«Не кидай діла, сірсч не оставляй писати. Погасило кляте лихо вогнище твого таланту, але добрий вітерець повіяв, порозносив золу, знайшов іскорку, що не погасла, тай почав  роздувати вогонь: отже і гляди, як покотить пожарами. Поплюй в кілочки та й строй кобзу сміло, а далі грай як грав еси» .

Ще до свого заслання Шевченко мріяв побувати на «вільній козацькій Україні — Чорноморії. Але цьому не судилося здійснитися — «…думав я, ідучи в столицю, за­вернути до вас на Січ, поцілувати тебе, твою стару і твоїх діточок. Але не так воно робиться, як їм хочеться».

На пам'ять своєму вірному другу чорноморцю, котрому поет присвятив поему «Москалева криниця», Тарас Шев­ченко надіслав автопортрет, який родина Кухаренків збері­гала як святу реліквію.

Так і не зустрілись друзі після 20-річноі розлуки, не вдалося побувати Тарасу Григоровичу на омріяній їм слав­ній  Чорноморіі . 26 лютого 1861 р. Шевченко помер. Ку­банські козаки у пам'ять про свого поета склали величну пісню-реквієм:

Бачив місяць як учора

Могилу копали.

І в могилу домовину

Тараса спускали.

Прощай, славний наш Тарасе,

Прощай, рідний брате

Справді легше в своїй землі

! костям лежати.

Зачинилось в Україні

Укуттне віконце..

Заховались під землею

Українське сонце.

Спи, Тарасе, батьку рідний,

Лики час не збуде.

Твої думи, твої пісні

Вовік не забудем.

Яків Григорович Кухаренко пережив свого друга тільки на рік і сім місяців. У ніч на 19 вересня 1862 р. за станицею Казанською на чорноморського отамана і двох козаків, які їхали в сусідню станицю, напали черкеси. Отаман з коза­ками відбивалися, але сили були не рівні — козаки були вбиті, а поранений Кухаренко потрапив у полон і через декілька днів помер.

Кубанський козак, бандурист Дмитренко-Бут пізніше склав пісню про смерть отамана:

У п'ятницю на базарі Всі заговорили.

Що черкеси Кухаренка взяли -полонили.

Про трагічну смерть Кухаренка співали кубанці ще одну пісню:

Де не взилася Орди, порубала козака,

 Порубала, посікла і в полон зайняла.

А кубанські бандуристи склали думу:

Ой не добре козацька голова знала.

 Що без війська  козацького вмирала.

Тільки за 20 тисяч карбованців викупили чорноморці тіло свого отамана. Чорноморія від малаго до старого від­давала останню пошану небіжчикові як рідному синові і благому батькові.

Так загинув останній чорноморськиіі отаман, воїн і пись­менник, вірний товариш Кобзаря.

Наступних кубанських отаманів царський уряд призначав з російських генералів некозацького походження. І лише в 1906 р. після бурхливих революційних подій кубанським отаманом став козак Михайло Петрович Бабич — цс була надзвичайно цікава людина, талановитий адміністратор і ме­ценат, який багато зробив для розвитку культури на Кубані. Доля його склалася трагічно. Після лютневої революції 1917 р  Бабич мирно жив на своєму хуторі. А в 1918 р. за колишнє отаманство його зарубали червоноармійці.

СЛАВА НАШИМ ЧОРНОМОРЦЯМ — ОРЛАМ УКРАЇНИ

…У 1844 р. Чорноморське козацьке військо урочисто святкувало півсторічний ювілей свого переселення на Ку­бань. Одним з головних ініціаторів проведення цього свята був запорозький нащадок отаман Григорій Рашпиль, який багато дбав про збереження старих військових козацьких традицій. І ось на початку травня курінні отамани, старши­ни, козаки у святковому вбранні почали з'їжджатися до Катеринодара. Свято розпочалося 10 травня.

За містом серед степу козаки розбили отаманський намет, перед яким вкопали старовинний запорозький єднорог. З обох боків від отаманського намету тягнулися довгі столи з безліччю страв у дерев'яному запорозькому посуді.

Цього дня чорноморці отримали новий військовий Ге­оргіївський прапор. Відсвяткувати цю подію зібралися тисячі чорноморців, приїжджих, черкесів. Урочисто блищала на сонці зброя отамана, військової старшини і козаків п'яти кінних та чотирьох піших полків. Багато курінних і простих козаків були одягнені у старовинний запорозький одяг. Наступного дня, 11 травня, у шестиглавому військовому храмі відбулася святкова  літургія, під час якої священик читав Євангеліє, чорноморці за запорозьким звичаєм пуляли з рушниць і пістолів. Прапор освятили і поставили в дуло вкопаного єдинорога. Потім, як колись на Січі. все військо зібралося за одним столом. У центрі біля отамана на почесних місцях сиділи сиві козаки з оселедцями, які ще пам'ятали руйнування Січі, знали Білого і Головатого. Біля ветеранів отаман навмисне посадив молодих козаків, щоб назавжди закарбувати в їхній пам'яті імена відважних запорожців, славне минуле Кубані.

З часів переселення на Кубань запорожці змогли реорга­нізувати січовий устрій, відстояти певну незалежність свого війська, ретельно зберегти звичаї і традиції Січі та України.

Чорноморці дбайливо зберігали пам'ять про стару Січ. Щороку на другий день Паски відбувалося козацьке війсь­кове свято, під час якого вулицями Катеринодара проходив військовий парад. Перед козаками урочисто майоріли старо­винні військові прапори і клейноди. Першими йшли курінні отамани з запорозькими військовими значками, за ними — депутати від станиць, котрі несли 13 курінних мідних перначів і 14 булав, що свято зберігались на Кубані. За перначами хорунжі й бунчукові проносили військові пра­пори. Останнім йшов отаман з булавою, яку Чорноморське військо отримало у 1792 р.

На соборному майдані служився молебень, під час якого військові регалії урочисто окроплювались святою водою. На свята депутати від станиць завжди привозили своїх дітей, щоб ті пам'ятали славу предків.

 Чорноморські і Січові клейноди козаки зберігали як найважливіші святині, але особливо дорогими для кубанців були запорозькі реліквії, яких багато перевезли з України.

Ще Дмитро Яворницький, видатний дослідник запорозь­кого козацтва, писав про старовинний січовий жовто-синій прапор, а у своїй «Історії запорозьких козаків» він вмістив малюнки січових клейнодів, що, як і прапор, зберігалися на Кубані. Навіть у бурхливі часи громадянської війни кубанці, часто ризикуючи життям, рятували свої святині. Завдяки генералу Петру Кокуньку козацькі регалії були вивезені з Кубані в Сербію у дванадцяти великих скринях. Там ко­заки-емігранти дбайливо зберігали їх у Белградській форте­ці. Наприкінці 30-х років тут було три загальновійськових прапори, 35 малих курінних і 33 полкових прапори, 17 булав і 24 перначі. Деякі з них належали ще Петру Сагайдачному. Під час другої світової війни ці клейноди зникли, але є дані, що кубанцям-емігрантам знову вдалося їх врятувати.

Цікава доля отаманської булави. Останній голова кубан­ського уряду Василь Іванис у 1920 р. віддав її на збереження отаману Таманськога відділу Костеві Бережному. Той, за­шивши булаву в шкіряну торбу разом з дружиною Анатасією Маркелівною дивом вивіз її з Кубані. Пізніше булава була передана в Бєлгороді на збереження польському атташе Градському. Подальша доля її невідома. Але все ж є надія, що козацькі реліквії будуть повернуті на батьківщину.

Чорноморське козацьке військо як окрема військова та адміністративна одиниця проіснувало до 16 вересня 1861 р. Тоді до Чорноморського війська була приєднана частина Лінійного козацького війська — 99708 чоловік. Так на базі Чорноморського війська утворилось Кубанське козацьке вій­сько. Ті лінійці, що приєдналися до чорноморців, були нащадками донських козаків, яких у 1794 р. насильно переселили на Стару Лінію. Стара Лінія починалася на межі з Чорноморською Лінією від Усть-Лаби.

Не дивлячись на те, що серед лінійців більшість були росіяни, чорноморці все ж становили найбільш ведучу час­тину Кубанського козацького війська, а територія колиш­нього Чорноморського війська продовжувала залишатися українською.

Після утворення Кубанського козацтва Кубань у зв'язку з припиненням Кавказької війни стала самостійною адміністративною одиницею. В 1896 р. від Кубанського краю була відділена частина Чорноморського узбережжя, і там утворилася Новоросійська губернія, але населення її, пере­важно українське, продовжувало підтримувати тісні зв'язки з Кубанню.

Адміністративно Кубань була розділена на сім відділів, військово — на три: Катеринодарський, Уманський і Майкопський. Військова служба кубанців стала значно легшою. Якшо під час Кавказької війни практично все життя козаків проходило на службі, то тепер офіційно кубанці служили з 17- до 42-річного віку. З 17 до 20 років молоді козаки перебували в станичній управі, виконуючи дрібні доручен­ня, з 21 року йшли на службу, під час якої вивчали військові вправи і протягом 15 років влітку відправлялись у військові табори. Останні 7 років козаки виконували станичні громадські повинності.

Під впливом особливостей життя на Кубані — освоєння нових земель, постійних війн склався особливий тип ку­банського українця — козака-чорноморця, який мав свій одяг, зберігав звичаї і традиції родинного життя.

Лише у 1814 р. для чорноморців був введений особливий військовий устрій, але більшість козаків все ж продовжувала носити традиційний український одяг — широкі шаровари, сорочки-вишиванки, жупани й свитини. Поступово під час війни чорноморці змінювали форму одягу, запозичуючи її у черкесів, оскільки вона була більш придатною для ведення бойових дій у гірських умовах. Так склався особливий тип козаків-кубанців, які носили вже бешмети, черкески, баш­лики і папахи. Бешмет, або чекмень, шили з різнобарвної тканини — синьої, жовтої, червоної і одягали на сорочку. Довжиною він був трохи нижче стегон з широким стоячим комірцем. Взимку кубанці носили теплі стьобані бешмети, а влітку — прості, на підкладці. На бешмет одягали черкес­ку, яку шили з тонкого сукна довжиною нижче колін з низьким вирізом на грудях, що відкривав бешмет; рукава робили широкими донизу, з кольоровими відворотами. На грудях черкески були нашиті газирі, які спочатку служили своєрідною схованкою для порохових набоїв, а потім, з розповсюдженням скорострільних гвинтівок, у них вставля­ли особливі срібні прикраси.  Підперезувалися кубанці тон­ким кавказьким ремінцем з жерстяним набором, на який чіпляли кинджал. На голові носили високі смушкові шапки.

З 40-х років цей одяг став головним військовим строєм чорноморців. Козаки кожної станиці, які служили разом, мали окремі кольори, але загальновійськовими були чорний (у пластунів), темно-синій (у кавалерії) і зелений (у гарма­шів).

Кубанці, як і запорожці, дуже любили й цінували зброю. Іноді в козацькій хаті на стіні разом з шаблею висіли і старі січові кинджали і пістолі.

У перших поколінь чорноморців надзвичайною попу­лярністю користувалися ратища («Козаку без ратища — що дівчині без намиста»), але потім їх замінили короткі списи, якими козаки володіли блискуче. Разом з одягом чорноморці запозичили у черкесів і довгі кинджали та шаблі.

Під час війни козаки були неперевершеними вояками. Про їхню відчайдушність свідчить навіть звичай, мовляв, замовляння від куль і табель діяли тільки тоді, якщо чорноморець в бою не стояв до ворога спиною. Якщо поверталися кубанці з походу, то про своє повернення сповіщали пострілами з рушниць і пістолів. А якщо гинув кубанець у бою, то ховали його товариші на високій горі, а до дерев'яного хреста прив'язували білу хустину.

Військову майстерність кубанці відточували на станичних святах під час джигітівок, коли козаки різного віку змага­лися між собою в кінних скачках (шаблею на скаку зру­бували тонку лозу, зубами хапали з землі папаху, пострілом з рушниці або пістоля влучали в ціль).

Найбільш влучну характеристику кубанцям два талано­витий чорноморський історик і   літератор Іван Попко.

«Они не сливаются в обществе, как камни в уданий. У них каждая отдельная личность обчеркнута резко, угловато, не скоро подб